Ще не було тоді імен,
Була без слів в природі тиша.
Не було ще слів і словен,
Історію сама природа пише.
Пісні звучали на вітрах,
В блискавках, грому й громовиці.
Звучали пісні у струмках
У чистій річеньки водиці.
Кожний рік писав свою
І пісню, кожній порі року.
В степах, лісах чи у гаю,
Пташиний спів, чи звуки одинокі.
На цих просторах не лунало слів,
Літописних спогадів письменних,
Не було мечів, хрестів,
А вже зросли паростки людей словених.
З коріння древніх, на своїй Землі,
З вогню і диму й росистих ранків,
З дощів, снігів із ранньої зарі
З неба, і з променем світанків.
І ось люди. І появилися сліди,
І слова перші зазвучали.
Співали люди пісні коляди,
І розмовляли з духами й Богами.
Не було царів, законів і святих.
Було в громаді слово
І воно було, як - клятва, одна на всіх,
І Рід слов’ян, ти родила - мово.
Не забудьте, що-до назви - слов’яни, походить від коріня слова — слов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049538
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2025
автор: Сокол