І.
Я повернувся до Берліна ранньої осені 202… року. Мені давно ішов третій десяток а я проте як дитина тішився тому що нарешті повернувся додому. Хоча навіть домом назвати це місто було перебільшенням – я тут хіба що навчався та зустрів своє перше кохання.
Після кількох ночей у гуртожитку біля Гьорліцького парку я нарешті отримав ключі від своєї квартири. Це була звичайна берлінська альтбау недалеко від темпельгофа – утому місці де приємний запах зелені із колишнього аеропорту зустрічається із метушнею турецьких магазинів.
Свої перші кілька ночей я провів самотньо – мені хоч і вдалося знайти роботу та саме на цей час припали державні вихідні. Кілька днів я нудьгував у квартирі та обзвонював старих товаришів. Та й сама робота не була аж надто видовищна – я там тільки тей робив що перекладав німецькі тексти на французьку і навпаки та ще іноді додавав текст у створену практикантами таблицю.
Мене досі мучили кошмари – після недавньої депортації з франції і кількох місяців домашнього арешту в таборі для біженців я ніяк не міг звикнути до того факту що в мене нарешті є віза та дозвіл на роботу.
- Тепер ви повинні повернутися по пластик. І їдьте куди вам заманеться.
Я пригадував пітне обличчя міграційного чиновника і мені робилося нудотно. Ще навесні я мав на нього зло, влітку я його ненавидів а зараз не відчував нічого крім байдужості.
Мене переслідувала слабкість та постійні застуди проте я намагався з цим боротися. Моєю звичкою ще у франції стали заняття на перекладині – я працював на ній кожного разу коли мав вільну хвилину.
- Тобі це нічого не дасть. Краще нормально харчуйся.
І я це розумів. Проте перекладина вже давно перестала бути для мене просто тренажером – на ній я боровся з хвилюванням, невпевненістю в собі та слабкістю. Я постіно відчував злість на себе – я не міг собі вибачити своїх невдач.
- Ти повинен це просто відпустити.
- Ні!
Складно жити із каменем на душі. Я багато наслухався від вуличних філософів та барменів, ще більше – від знайомих та працівників міграційних служб. А проте ніхто з них не розумів того що я відчував.
- Париж це мрія будь кого, ти робиш дуже правильно що їдеш.
Я памятав цей день до дрібниць. Фабіан сидів за столом і говорив зі мною на своїй дивакуватій французькій, він домішував грецькі слова і робив жваві рухи руками.
- Авіація це не твоє. З такими нервами – далеко не залетиш. Або може і залетиш але точно не зараз.
Я відчував на обличчі гарячі сльози а проте розумів що іншого виходу немає. Я би зійшов з розуму якби кожного дня проходив повз наш аеродром, якби кожного разу бачив щасливі обличчя однокурсників які завершували свої навчальні чи робочі польоти.
- Якщо ти зміг одного разу – то зможеш і вдруге.
Роберт по дружньому похлопував мене по плечу і усміхався. Він був молодим поляком трохи молодшим мене і вправно орудував своїм «Пілатусом». На публіці він завжди хвалив свою «ластівку» а проте наодинці любив на неї поскаржитися.
- Я докладу всіх зусиль аби її списали. Якби ти знав як мене ламає спина від неї!
Я його слухав із заздрістю. Мені був знайомий цей літак – я сам зробив на ньому не одну сотню польотів а проте завжди ставився до нього з погордою. Мій «Грок» здавався мені набагато досконалішим.
Мені часто снилася моя перша мить у кабіні пілота. Я неймовірно тішився таким нічним сюжетам і сильно розчаровувався коли чув деренчання будильника.
- Я повернуся в авіацію?
Ворожка сиділа навпроти мене і докірливо дивилася на карти.
- Мутні карти синку… Ти надто тримаєшся за минуле…
Я неймовірно нервувався від таких відповідей. Я йшов від мольфарок із стиснутими зубами та очима повними сліз. В ті дні мене розуміла тільки моя матір.
- Ти обовязково туди повернешся. Ти сильніший ніж ти думаєш.
Я жив авіацією і кожного дня мріяв про неї. Хоч мої долоні вже давно забули мякість керма – я щодня уявляв його коли перечитував старі посібники. Я шукав у них те що не міг бачити вживу – за кермом свого «Грока» - іграшкові пейзажі міст, шари молочних хмар та відчуття влади над небом. Або й його влади наді мною.
Того ранку мені погано спалося і я прокинувся у поганому настрої. Сяк так закинувши постелю я одягнув светр і вийшов надвір. Жовтневе повітря було теплішим ніж я очікував і коли старі ворота із слою вдарилися об засув я з полегшенням розщепив куртку.
Ранній Нойкьольн дихав на повну – турки відкривали свої кіоски з кебабом, школярі бігли повз мій будинок до своєї гімназіі а кілька німців поважно перетсавляли свої туфлі аби не намочити їх у калюжах.
Мені загалом ніколи особливо не подобався Нойкьольн – він був якийсь надто метушливий і строкатий. Не те що Целендорф у якому я жив раніше – про нього я завжди згадував із ноткою теплої ностальгії.
Я обернувся перевірити чи ворота остаточно замкнулися і помітив що над ними гордо майорить мексиканський прапор. Вікна першого поверху – де мав би жити консьєрж були відкриті а поруч з ними виблискували лаковані двері. Таких дверей повно у старих берлінських будинках – там колись чи то жили сторожі чи то був вхід до підвалу.
Над самими дверима висіли новесенькі літери « Сомбреро» - це очевидно був якийсь бар. Власник саме виносив надвір стенди з газетами і я навіть пригледів собі новий випуск «Берлінської Ранішньої Пошти».
- Заходьте, - сказав до мене приємний голос з італійським акцентом, я роблю знижки в наш перший день.
Сказати що я був здивований було нічого не сказати. Тільки вчора це місце було завішано всяким непотребом а мої сусіди лаялися на довгий ремонт. Тепер я бачив навколо себе акуратне кафе з мексиканським антуражем – три столи, кілька стільців, портрети Фріди Кало та стенди із найрізноманітнішими видами текіли і кілька декоративних кактусів.
- Я колись працював з дівчиною з Канкуна.
- І як вам? – озвався до мене господар, наливаючи мені якогось рубінового напою, - серце з перцем, правда?
Я лише усміхнувся, Він подав мені напій – я спочатку відмовився.
- Це за рахунок закладу.
Я засумнівався – пити з самого ранку суперечило моїй життєвій філософії.
- Це аква де хамайка, - додав він побачивши мої вагання, - заряджає енергією на цілий день.
Смак питва був кислуватий але наче і трохи солодкий. Я пив його і згадував китайські троянди, які росли в нас удома на вікні.
- Добре правда? – усміхався мій новий товариш? – До речі я Луїджі, - він просятгнув мені загорілу руку, - для тебе просто Луїджі.
Я дивився на його обличчя – він мені був подібний на кого завгодно але не на італійця і не на мексиканця. Його зовнішність була до такої міри типовою що якби мені зараз показали сотню подібних облич – я б у половині впізнав Луїджі. Як би там не було а мене потягнуло усміхнутися.
- А яким боком «Сомбреро» до сіньйора Луїджі? Були б ви який Луїс то я б зрозумів…
Він лише ображено хмикнув.
- Дарма ти так. Сомбреро для мене це не просто назва. Це цілий світ.
Луїджі присів і закурив сигарету.
- Знаєте ви прекрасно облаштували тут. Вибачте мене коли що.
Я підвівся і взяв склянку аби віднести її до барної стійки.
- Зостав синку. Присядь ще на трохи.
Мій годинник показував половину девятої. Я подумав що сьогодні і так понеділок і французи будуть запізнюватися на роботу. То імені не було чого поспішати. Луїджі витягнув з кишені колоду гральних карт і почав їх мішати своїми опухлими пальцями.
- Хочеш я скажу тобі твоє майбутнє?
Він зустрів мій недовірливий погляд.
- Я не вірю в таке.
Луїджі відповів мені моїм же недовірливим поглядом і кинув на стіл три карти а тоді вдумливо розкрив колоду у кількох місцях. Я вже піднявся зі стільця і подав йому руку на прощання – а тоді рушив до вхідних дверей. Мені не хотілося підглядати на ворожбу – впродовж останніх місяців я відчував відразу до всіх цих тузів і королев.
- Дорога тебе чекає, - почув я позаду голос Луїджі, - все як ти мріяв.
Я летів до метро і відчував як стукоче моє серце. Мені було і приємно і боляче – я чув слово дорога і уявляв собі свої літаки, свій аеродром. Я хотів вірити, що це не просто кинуті в ранішнє повітря слова. А проте чим ближче я доїджав до Фрідріхштрасе – тим більше я приходив до тями. Дорога це не обовязково політ. Мрія – та в мене скільки завгодно тих мрій. А зрештою – чого б це я дорослий чоловік мав вірити кожному навіженому італійцю? Мало що він там бачив у картах – це має мало стосунку до реальності.
Того дня на праці не сталося нічого цікавого. Я таки спізнився на роботу – але застав французів у кухні за ранковою кавою.
- Хочеш до нас?
Я сів до них і налив і собі гарячого напою. Він смакував мені гірші ніж аква де хамайка а проте мені було всеодно що пити. Я відчував що я сильно збуджений.
Коли увечері я повертався додому то помітив що кафе «Сомбреро» закрилося так же раптово як і відкрилося – вікна і двері були завішані непотребом як і вчора та всі минулі дні. Навіть прапор Мексики кудись зник.
- Тут такі чудеса відбуваються, - засміявшись тиснув я руку своїй сусідці, - з кожним днем Нойкьольн дивує мене все більше і більше.
- Подякуйте новому канцлеру, - відповіла фрау Арменбергер, - раніше життя було передбачуваніше.
ІІ.
Кілька днів потому я досі погано спав. Мені було моторошно подумати що я втрачаю здоровий глузд. Я дясяток разів проходив повз наш будинок і навідріз не бачив нічого що б нагадувало мені про кафе «Сомбреро». Ба навіть на старій берлінській штукатурці я не бачив отворів від великих червоних літер – не могло ж кафе просто взяти і розчинитися!
- Це приміщення продається, - говорив мені сухий голос по телефону, - право власності… він щось додавав нерозбірливо…інформація охороняється згідно з законом про охорону даних.
Якогось дня я роздобув у консьєржа ключі і зайшов всередину. Герр Цвейс пройшов за мною попахкуючи своєю сигаретою. В приміщенні пахло цвіллю та не спостерігалося жодних ознак того що ремонт не те що закінчувався а хоча б розпочався.
- Яке неподобство, - говорив консьєрж, - тут років десять пальцем об палець ніхто не бив.
Незабаром моє життя помінялося до невпізнання і я забув про Луїджі та його кафе. До мене зателефонував Роберт і запросив повернутися в академію.
- Нема кому вчити молодь. Без тебе ніяк.
- А що всі решта?
Роберт лише хмикнув у трубку.
- Відробили своє.
Коли я собі уявляв цю мить раніше то завжди гадав що розплачуся – але тут я не відчував нічого. Я вийшов на балкон, зняв вазонок із деревяного стільця і просто дихав вечірнім повітрям. Я уявляв як вже за декілька днів сяду за штурвал свого «Грока» і забуду про французів і їхню ранішню каву, їхні звіти та конференції з Фабіаном.
- Повернутися в політику буде складно, - говорив він, - але роби як хочеш.
Перші півроку в академії минули як один день. Я відчував себе найщасливішим і не ховав цієї радості від оточуючих. Десь із літа я призвичаївся до свого нового життя і перестав надавати всьому довкола великого значення. До мене повернувся спокій – я знав, що « Грока» у мене ніхто не відбере і назад на землю ніхто не поверне. А навіть якби й захотів повернути – то я вже за себе постояв би.
Моє здоровя не давало тих збоїв що раніше – тренування на прекладині загартували організм, правильне харчування і кілька відпусток на Середземному морі дали мені те що не могли дати пляжі Нижньої Саксонії та табірна дієта – я відчував себе міцним та збитим чоловіком – напевно таким здоровим як ніколи раніше. Я одружився, зробив у квартирі ремонт і зажив життя звичайного берлінського бюргера.
Якогось весняного дня ми з дружиною вийшли прогулятися Нойкьольном – у його східному районі на нас чекав Роберт. Там, на затишних вуличках Ріксдорфа, саме зібралися торгівці і вирував блошиний ринок. Роберт такі речі дуже любив – він міг годинами ходити між лавками і розглядати кожну дрібницю наче музейний експонат. Зрештою він і рідко коли виходив звідси без покупок – коли б я його не зустрів чи то на вуличках Ріксдорфа чи в поїзді по дорозі з провінції – в нього завжди був за спиною рюкзак набитий різним антикваріатом.
- Це як подорожувати в часі, - говорив він, - де б я ще знайшов такі книги ще й по такій ціні?
Я дивився на поблідлі від часу обкладинки і вдихав від них запах старого паперу. Колись я теж любив такі речі а проте відколи став окремо від батьків – різко втратив до них інтерес. Ми блукали по вузьких вуличках Ріксдорфа – ще подекуди був сніг, листя на деревах лише починало розпускатися а старі фасади в двориках були майже цілком покриті плющем.
- Я б ніколи не уявив собі, що ми майже у центрі Берліна, - говорив я, - це ж тобі не якийсь Далем.
Роберт лише сміявся. Він достатньо давно жив у цьому районі і вже давно тут нічому не дивувався.
Людей на ринку було незвично багато – а прилавки втискалися у щораз вужчі вулички та дворики – а потім і взагалі завели нас у просторий сад якоїсь євангельської церкви. Мою дружину привабив один стелаж– там юрмилося багато дівчат а широкий стіл весь був заставлений дзеркальцями різних форм. Найбільше нас зацікавило найдорожче з них – його рамка була порцелянова і прикрашена вигадливими синіми візерунками. Я бачив у дзеркалі себе і свою дружину, Роберта і його набитий старовинними книгами рюкзак і мені здавалося, що це найкрасивіший аксесуар який лише міг трапитися на цьому ринку. Раптом розглядаючи дружину в дзеркалі я побачив позаду себе Луїджі – такого ж усміхненого та спокійного, як у кафе «Сомбреро». Він ішов із натовпом і підморгнув мені. Я махнув йому рукою і миттю відвернувся від дзеркала. Проте тільки но я кинув поглядом по юрбі як Луїджі не стало видно – він просто розчинився серед натовпу. Люди рухалися в такому тісному перевулку та ще й так швидко, що навіть якби я і вибрався від прилавку то б всеодно його тут не наздогнав.
- Давай візьмемо це дзеркальце, - обійняла мене дружина,- воно мені нагадує португальське азулежу.
Ми ще довго ходили ринком і я то там то сям виглядав Луїджі а проте більше його не міг знайти. Мені хотілося розпитатися в нього що це був за жарт із кафе та й просто погомоніти.
- Ти його ніколи не знайдеш, - казала мені фрау Арменбергер, - тих Луїджі в Берліні хоч гать гати. Легше вже шукати вітру в полі.
ІІІ.
Життя в академії було таке ж як і три роки тому. Я перетинався зі студентами – вони були такі ж наївні як і я раніше. Я досі слабо вірив, що знову сідаю за штурвал, що знову літаю.
- Ти казав, що вдруге в одну річку не ввійдеш. А я увійшов.
Герр Цвайс лише посміхався. Він радів за мене як за власного сина.
Я постійно відчував дежавю. Мені здавалося настільки неймовірним, що я знову тут, що я іноді лякався чи це знову не просто сон. Іноді я згадував про Луїджі – та що там казати згадував! Я обійшов усі мексиканські та італійські бари Берліна та навколишніх міст і всюди сподівався знайти чи його чи хоч когось хто б його знав.
- Як він виглядає?
І це питання мене заганяло у ступор. Я навідріз не міг згадати жодної риси Луїджі.
- Він загорілий, має трохи опухлі пальці. Середнього віку, з вусами.
Італійці лише сміялися.
- Ми вам таких Луїджі знайдемо хоч цілий вагон!
Мексиканці то й взагалі не були балакучі. Як мені потім сказали, хтось з них бачив у мені чи то податкового чи то міграційного чиновника і вони боялися мені говорити зайве.
- Ви не підкажете як звідси доїхати на озера?
Я чекав на своє метро на переповненій Фрідріхштрассе і бачив перед собою типового рибалку середнього віку. Він був одягнутий в картату сорочку і шорти. Звичайний собі берлінець середнього віку із красивими вусами та вудочкою за спиною. Він так сильно курив, що я був упевнений, що він привабить увагу когось із поліції.
- Візьміть тут електричку на Ваннзеє. Там пересядете на Потсдамський поїзд.
Він усміхнувся і подякував мені.
- Збираєтеся в подорож?
Я трохи здивувався – окрім навчальних польотів я нічого на наступні дні не планував.
- Ні
Він мене похлопав по плечу.
- Іноді я теж помиляюся. Старий уже. Часом треба дивитися на себе в дзеркало аби зрозуміти, що я вже не такий як раніше.
Коли двері мого вагону захлопнулися я востаннє кинув поглядом на рибалку і мені здалося, що його обличчя мені звідкись знайоме.
- Луїджі?
Проте поїзд вже рушив і я не мав можливості його наздогнати. Ідея зійти одразу на Унтер ден Лінден і повернутися на Фрідріхштрассе не мала сенсу. Так само як і шукати його по Бранденбурзьких озерах.
Наступного ранку до мене в двері постукав Роберт.
- Ми домовилися з українцями, - почав він, - треба перевезти гуманітарний вантаж. Ти справишся?
В моїх жилах текла українська кров і я не міг відмовитися. Я раптом згадав про рибалку, чи то старого Луїджі і подумав, що він таки не помилявся віщуючи мені подорож.
- Я знову його бачив. Тільки запізно впізнав.
Роберт лише посміхався.
- Будеш так багато працювати то скоро і мене не впізнаєш.
Вже через тиждень я пілотував своє повіряне судно і з усією силою нісся у сторону українських карпат.
- В них безпольотна зона, - попереджали мене по радіо, - дивися аби по тобі не прилетіла російська ракета. Чи й їхня.
Я кидав погляд на свій радар і намагався упевнитися що мені нічого не загрожує. Українці прийняли мене добре. Я здійснив дозаправку у Стрию, невеликому місті поруч з польським кордоном і вирушив далі на Схід. За неповні дві години я вже летів над Карпатами, у їхній найвисокогірнішій частині. Збиралося на снігопад і я очікував його з хвилини на хвилину. Тим не менше спочатку мені здавалося що я без проблем досягну румунського кордону ще до вечора і моєму літаку нічого не загрожує. У міру того як погіршувалася погода – я починав хвилюватися. Я добре вивчив цю місцевість а проте мій «Грок» не був звичним до неї – раніше я літав переважно над рівнинною Східною Німеччиною та Гарцом де лісу більше аніж гір.
- Ти в порядку?
По радіо стали передавати сигнали тривоги.
- Росіяни виводять стратегічну авіацію на пускові рубежі.
Тим не менше я не тривожився від цього. Що мене дійсно напружувало – це снігопад. Він був набагато сильнішим ніж я очікував. До того ж сильно похолодало і я став боятися чи не замерзне паливо у мене в баках. Та й недаремно.
В якийсь момент я відчув що втрачаю контроль над літаком . Я почав сильно губити висоту – а радіосигнали майже припинилися. Я знав що знаходжуся десь в районі центрального високогіря українських Карпат але це було напевно і все. Далі я не памятаю нічого окрім туману в очах і тяжкої посадки десь у горах. Мене оточували люди в дивному одязі схожому на українських гуцулів і я втратив свідомість.
ІV.
Я прокинувся в у своїй берлінській квартирі. Все було так само як і тоді коли я виходив звідси позавчора дорогою на аеродром. Мене привітала моя дружина, ми поснідали, я поцілував її і накинувши пальто побіг надвір.
Ранішній Нойкьольн шумів так як і завжди але мене здивувало що станція метро як і вся Германштрасе розміщена не справа від мого будинку а зліва. Так само як і гімназія – не зліва а навпаки справа. Я придивився до свого будинку і помітив вивіску з червоним написом « Сомбреро» -проте і вона як і вхід до квартири консьєржа була не з того боку що зазвичай. Недовго думаючи я ввірвався до кафе і на своє здивування побачив там старого Луїджі та ще кілька відвідувачів, яких я раніше не зустрічав.
Луїджі підійшов до мене радісно усміхаючись.
- Поглянь сьогодні на зоряне небо. Коли на нього не гляну – все наче вперше.
Я випив один за одним три гранчаки з аква де хамайка і вийшов із кафе. Все було так як зазвичай – той самий Берлін та сама Германштрасе ті самі турецькі магазини але так неначе у дзеркальному відображенні. Я сів у таксі і відправився до аеродрому. Там мене вже чекав Роберт.
- Бачиш, - почав він. – ти дуже стресуєш. Посидь удома відпочинь від польотів зо тиждень. Україна не пішла тобі на користь.
Того вечора ми з дружиною сиділи на балконі і я слухав як минув її день. В якийсь момент я глянув не небо і сказав їй що не можу знайти на ньому велику ведмедицю, на що вона лише розсміялася.
- Це що таке?
Я люблю дивитися на її посмішку але в цей момент я окрім зачудування красою своєї дружини відчував і певне здивування.
- Сонечко,- почав я, - я маю на увазі сузіря.
Вона далі усміхалася і дивилася на мене.
- Не знаю я такого сузіря. Може ти мав на увазі велику рибалку?
Вона ткнула своїм тендітним пальчиком на небо і в його пурпурній темряві я помітив якісь невідомі для себе скупчення зірок.
- Напевно я не так і добре знаю нічне небо, - думав я обіймаючи свою принцесу,- рибалка так рибалка. Все таки я льотчик а не космонавт.
На ранок я знову вийшов на балкон і став розглядати зорі. На свій сором я не міг упізнати жодну з них. Зрештою мою увагу привернула велика смуга з іншої сторони горизонту – це мав бути Молочний Шлях.
- Яке ж чисте небо сьогодні, - подумав я, - якщо видно навіть його.
Проте за якусь мить я почав розуміти що те що я спостерігаю це аж ніяк не Чумацький Шлях – це щось зовсім інше і я відчув як по моєму тілу проходять дрижаки. Я бачив спіральні хмари пилу а з протилежного боку неба велике ясне скупчення зірок. Я підбіг до ліжка своєї дружини і розбудив її.
- Ти ніколи не бачив Сомбреро?
Вона трохи посварилася на мене і знову заснула. Я відчував неспокій і став шукати в інтернеті фотографії чумацького шляху. До мене так і не дійшло про яке сомбреро говорила моя дружина.
Яке ж велике було моє здивування коли я дізнався що Чумацький Шлях це лише одна з малодосліджених галактик яка розташована за тридцять один мільйон світлових років звідси. І наскільки ж рясно вкрилося потом моє тіло коли я зрозумів про яке сомбреро говорила моя дружина.
V.
Я гарячково шукав в мережі інформацію про своє місцезнаходження. Моя планета як не дивно називалася Землею, у неї був свій місяць і навіть своє сонце. Її доба тривала двадцять чотири години а рік триста шістдесят пʼять діб – все як і в нас удома. Зовнішній вигляд нової Землі теж не сильно відрізнявся від тої, що я залишив у Чумацькому шляху – хіба за винятком того, що все було розміщено дзеркально навпаки – ви досягали Америки, коли випливали із Португалії на Схід. Англійці тут водили на правій стороні дороги а французи на лівій.
Тут були ті ж самі війни що і у нас – ті ж самі політики і ті ж самі проблеми. Як і вдома місцеві студенти вимагали боротьби з глобальним потеплінням а пенсіонери обурювалися підвищенню цін в магазинах. Я не бачив жодної різниці в новинах чи інтернет сервісах – хіба лише помітив, що мені легше набирати текст лівою рукою, хоч раніше я вважав себе правшею.
Про Чумацький Шлях тут знали не більше ніж ми про Сомбреро – я знайшов більш менш чіткі фотографії нашої галактики і скупі теорії учених про те, що «там як і будь-де у Всесвіті можливе життя». Що ж до самої старої Землі – то її існування допускалося логічно, але з такої відстані ні її ні старе Сонце розгледіти було неможливо.
- І навіщо? Якщо в них точно таке саме своє?
Я подзвонив матері і дізнався, що вдома немає ніяких змін. Слово «Сомбреро» взагалі її не здивувало – вона на нього реагувала так як на будь-яку іншу комбінацію літер і любляче просила мене лягти виспатися.
Зранку я летів по сходах до кафе «Сомбреро». Луїджі мене зустрів із свіжим випуском газети в руках.
- Луїджі, - метався я, - що це все означає?
Він поважно підняв на мене погляд так ніби робив мені послугу.
- Всяка дорога має свій пункт призначення. Сідай, поговоримо.
Я хотів розбити йому обличчя, а проте склянка акви де хамайка мене заспокоїла.
- Ти памʼятаєш себе в дитинстві?
Його погляд пронизував мене наскрізь. Я вперше дав собі звіт в тому, що не можу розрізнити ні колір його очей ні тембр голосу.
- Луїджі що з того коли я зараз на цьому бісовому сомбреро!
- Діти завжди все бачать уперше. Або нам принаймні так здається, що вперше.
Я знову відчував злість перемішану зі страхом. Моя кров закипала, я відчував щось подібне на переляк школяра, коли батьки забувають його в місті і йдуть додому.
- До чого ти ведеш?
Він лише усміхнувся.
- Дозволь собі знову стати дитиною. Дозволь собі заново відкрити світ.
Я вийшов надвір і мені більше не здавалося що тут щось не так. Метро було з того боку з якого і повинно було бути, гімназія теж. Турки були як турки, герр Цвейс так само ходив, курив і лаявся на соціал-демократів. Я йшов на аеродром, в академію, сідав за штурвал свого «Грока» і ночами з дружиною милувався сузірʼям великого рибалки та винограду.
Вечорами я часом бачився із Луїджі – його «Сомбреро» було місцем де ми з друзями постійно збиралися подивитися гонки або футбол. Він міг сісти до нашого столу і вболівати разом із нами. Нам було тепло під поглядами його постмодерної Фріди Кало, нас завжди тішили його недорогі напої і життєві байки.
- Чому я? – допитувався я в нього, - чому ти обрав саме мене?
Він тихо перебирав у руках карти.
- Ти дуже палко мріяв.
Якусь хвилину я мовчав.
- Хто ти, Луїджі?
Він переводив погляд із столу на мене.
- Я власник «Сомбреро». Та й все.
Тільки тепер я помітив як багато у кафе дзеркал – вони були всюди – і за барною стійкою і поруч із столами і на стінах. Якісь із них були правильні, а якісь викривлені. Я дивився в них і бачив десятки версій себе самого.
- Навіщо тобі стільки дзеркал?
Він довго мовчав.
- Вони мені нагадують, що я не один.
Я попросив у нього ще трохи аква де хамайка. Вона мені смакувала в той вечір краще ніж будь коли раніше.
- Луїджі, - невпевнено почав я вже стоячи у дверях кафе, - а що якби я захотів повернутися?
- Ти знаєш дорогу, - він прибрав з мого столу і підморгнув мені.
Якогось вечора вдома я вийняв із шухляди біля нашого ліжка порцелянове дзеркальце із Ріксдорфа. Я відкрив його і став розглядати своє відображення. Мені було цікаво чи зараз я бачу в ньому самого себе. А якщо не самого себе – то кого?
Незабаром мені підняли заробітну плату і я купив додому телескоп.
- Як тобі?
Моя дружина вперше дивилася на Чумацький Шлях.
- Як думаєш, там є життя?
Я обіймав її і цілуючи говорив.
- Та певно що є. Може навіть є такі ж самі люди як ми із тобою.
І на цих словах вона засинала в мене на руках.
VI.
Коли моя дружина їхала до мами - я залишався у Берліні сам. Тоді я не мав куди себе діти – я ходив нічним Нойкьольном, брів по Германштрасе, обливався світлом жовтих берлінських ламп і шумом арабських перукарень. Якось так блукаючи я не подивився на годинник і забрів набагато далі від звичного – переді мною був Обербаумбрюке.
У роки Холодної війни тут була межа між Заходом і Сходом. І навіть сьогодні, більш ніж сорок років після падіння стіни цю межу можна було відчути. Вона проявлялася камінними глибами, розмальованими сотнями вуличних художників і звалася Берлінською стіною. Точніше тим, що від неї залишилося.
Та межа відчувалася не тільки стіною. Вже споночіло і загорілися ліхтарі – на «капіталістичному» березі вони були жовтаві, а на «соціалістичному» яскраво білі.
Я минув стіну і став шукати яку-небудь лавку – так я забрів у безіменний сквер і тяжко гепнувся на деревʼяні дошки.
Поруч проходив чоловік у модному пальті і сів на сусідню лавку.
- Стомився?
Я спочатку проігнорував незнайомця і сховав телефон до кишені. Мені здавалося, що так в мене буде складніше його вихопити.
- Не впізнаєш?
Тут мій острах зник – я бачив перед собою Луїджі.
- А чого це ти не в кафе? І що ти тут робиш?
Він витягнув сигарету і запалив її. Потім поправив пальто і поважно обперся на бильця лавки.
- Я міг би теж спитати і в тебе, - він зробив паузу, - я люблю це місце. Тут наче зустрічаються два світи.
Я не міг йому заперечити. Якби не цей стертий десятиліттями кордон, то Берлін би втратив добру половину своїх туристів.
- Думаєш його більше немає?
- Чого?
- Кордону, - продовжував Луїджі, - кордони нікуди не зникають.
Я бачив удалині Обербаумбрюке і уявляв як колись на нього заздрісно поглядали жителі Фрідріксгайну. Так же прищулившись, але вже байдуже, я нині дивився на Кройцберг, який лежав з протилежного його боку.
- Я ніколи не помічав у тебе інтересу в політиці, - хмикнув я, - чи на Сомбреро теж була Холодна війна?
Луїджі вдихнув тютюн, обтрусив сигарету і так же усміхнено дивлячись на перехожих туристів відповів.
- Певно що була. Тільки тут утікали не на Захід, а на Схід.
Я втім не хотів переводити тему.
- Ти не відповів. Так ти цікавишся політикою?
Він не кинув на мене навіть погляду.
- До чого тут політика? Політики ніколи не малюють кордони.
- А хто їх малює?
Він мовчав.
- Кордони зʼявляються там, де їм призначено бути і ми майже не маємо над ними влади. Але, ми можемо їх перетнути.
- Що означає майже?
Луїджі зняв свій капелюх і став його витирати від невидимих порошинок. Я навіть дивувався – як я ніколи до сьогоднішнього вечора не помічав у нього такого красивого головного убору! Як я раніше не бачив у нього цих темних окулярів! І нащо вони йому у такий вечір?
- Ти маєш навчитися уявляти, - він почав, - уяви, що ти фігурка в екрані телевізора. Уяви собі, що ти не плоский.
Я напружував свій мозок, а проте він мене підводив. Я вчився на авіатора а не на художника. І тим більше не на мультиплікатора.
- Скатертина, яку ти розстеляєш на столі, - вів далі Луїджі, - має краї. Ти можеш її розтягнути. Але не надто далеко.
Чим далі тим менше я його розумів. Мені здавалося, що він хоче мені пояснити якісь високі матерії – але дуже простими словами. А втім я все одно не міг його зрозуміти.
- Навіщо тобі розтягувати скатертину? І що це дає?
- А що тобі дало повернення в академію?
Я думав і дивився на сквер. Мені уявлявся широкий стіл і Луїджі, який те і робить, що пробує застелити його – так незграбно як хіба я коли в дитинстві намагався одягнути простирадло на свою ковдру.
- Воно дало мені контроль над своїм життям. А до чого ти це питаєш?
Але мої слова залишились без відповіді. Луїджі вже пішов.
VIІ.
Через декілька років обставини закинули мене до Києва. Я розпрощався з Луїджі і взяв з нього слово час від часу мене навідувати.
- До зустрічі у майбутньому, - говорив він. Якщо що, я завжди поруч.
- Ти говориш наче моя мама.
Він усміхався.
- Пройде час і ти все зрозумієш.
Я не нудьгував за Берліном – над Дніпром мені не бракувало нічого з того, що у мене було на Шпреї. А вечорами я так само ясно бачив на небі спіральні хмари галактики Сомбреро. Я вже деякий час працював в українській авіації та сильно тішився тому, що мої ранки і вечори проходили у Жулянах.
Я багато літав – і в тому числі над Карпатами. Мені траплялися і дощі, і снігопади і бурі – а проте я більше не втрачав висоту і не губив координат.
- Алло, Луїджі? Чому нічого не відбувається?
В трубці я чув легше попахкування сигарети.
- Всьому своя пора.
Якось ми з ним сиділи за столом кафе на площі Сан-Марко. Я тоді чогось мав бути в Венеції, а він – як не дивно – проїжджав десь поруч.
- Я хочу знати хто ти. Не бався зі мною. Ти не такий як я.
Луїджі того дня був одягнутий в усе біле – класична італійська літня мода. На правій руці виблискував дорогий годинник, а білий капелюх був повʼязаний акуратною коричневою стрічкою. Жінки оберталися на нього не ховаючи свого захоплення.
- Вони заглядають на тебе. Я тут ні до чого.
- Хто ти?
Повз нас пролетіла чайка і перевернула чашку з кавою. Луїджі спритно підставив до мене серветку.
- Я твій янгол охоронець. Можна і так сказати.
Це був перший раз коли я усвідомив, що весь цей час Луїджі говорив до мене не італійською, німецькою чи англійською а моєю рідною мовою. Мені наче впала заслона з очей – я дивувався як за стільки років я цього не помітив.
- Тоді вперше на Германштрасе – ти говорив нею! Звідки ти знав хто я?
Він завжди мовчав коли я був нетерплячим.
- Ти колись чув котяче муркотіння? Сильно воно тобі різнилося в Берліні і Києві?
Я бачився з Луїджі часто – він міг перетнутися зі мною на вулиці європейського чи американського міста. Він зʼявлявся тоді коли я був би радий його бачити і коли ні. Часом він здавався мені всюдисущим. Проте я ніколи його не боявся – де б не траплявся Луїджі – він ніколи не робив мені зла.
Та якось він зник не достатньо довгий час. Він не відповідав на мої дзвінки і я думав, що ця історія якимсь чином закінчилась.
Без Луїджі моє життя стало таким як у всіх. Я жив будні одруженого чоловіка і батька двох дітей. У Києві я не відчував задухи великого міста – мене приємно бентежили житлові хмарочоси та нескінченні смуги авт. Я неймовірно тішився коли дружина тягнула мене з дітьми на прогулянки в Ботанічному саду чи Гідропарку. Природжений західняк я ніколи не міг уявити себе жителем Києва – а проте зараз я ним був.
Мене чарував Дніпро – я бачив у ньому ту могутність, якої мені бракувало в інших європейських річках. Він був для мене втіленням сили та розкутості. Я не боявся його хвиль – я в них закохувався.
Одного ранку мені довелося бути біля річкового вокзалу. Там, недалеко від плеса Дніпра, на сходах Боричевого узвозу, я зіштовхнувся із чоловіком у дорогому європейському костюмі та чорних окулярах.
- Луїджі?
Переді мною був він і крутилися його доглянуті вуса. Він посміхався і похлопував мене по плечах.
- Ти зрозумів логіку часу?
Я перебирав пальцями комір і пробував розправити краватку. Вона мені заважала дихати на повні груди. Мені робилося недобре.
- Що?
- Час він як сходи – хтось ним рухається вниз а хтось вгору. Ось як ми з тобою. Головне не боятися.
Я не встиг навіть зібратися з думками як Луїджі мене полишив і далі спускався у бік Поштової площі. Я похитнувся, відчув, що мені тьмяніє в очах і став гарячково шукати на до б спертися. Зрештою перш ніж я впав, він повернувся, підхопив мене під руку і завів до найближчого кафе.
- Налийте йому якогось питва. Зовсім чоловікові зле.
Офіціантка ніби навіть не помітила Луїджі, налила мені рубінового напою і я тяжко звалився на лавку.
- Де я?
- Ви в кафе «Сомбреро» на Поштовій площі. В нас найкраща в Києві аква де хамайка. Вам викликати таксі?
Але я більше нічого не чув.
Коли я прокинувся то мене оточували люди в гуцульському одязі.
- Ви хто?
Вони мене взяли на руки і кудись понесли. Я погано памʼятаю ці події – єдине на що я звернув увагу – це на мій «Грок» - він не був пошкоджений, лише сильно засипаний снігом. Кабіна була відчинена і я переживав чи не залізуть туди чиїсь допитливі руки.
- Захлопніть двері.
Наступні кілька годин я провів у деревʼяній гуцульській хаті – за мною доглядав якийсь старий знахар. Він те і робив що наливав мені тепле питво і молився наді мною. Потім по мене приїхали лікарі і забрали мене в Яремче – маленького містечка поруч із високогірʼям Карпат Там я пробув ще кілька днів допоки по мене не приїхав Роберт і не забрав до Берліна.
Я погано памʼятав дорогу в Берлін і часто відключався. Аж поки не прокинувся у своїй берлінській квартирі. Все було так само як і тоді коли я виходив звідси позавчора дорогою на аеродром. Мене привітала моя дружина, ми поснідали, я поцілував її і накинувши пальто побіг надвір.
Ранішній Нойкьольн шумів так як і завжди – і я не бачив у ньому нічого дивного – це був той самий Нойкьольн який я покинув по дорозі в Україну. Все було так як я звик – німці так само як і завжди рухалися по правій стороні дороги а діти бігли в гімназію, що була по лівій стороні від воріт мого будинку.
- Гер Цвайс, коли тут нарешті закінчать ремонт? – питав я у нашого консьєржа і тикав на звішані непотребом стіни нашої альтбау.
Він лише посміхався.
- Я себе це питаю кожного ранку і ніколи не знаходжу відповіді.
Я відчував шок. Мені хотілося повернутися до Києва, я не розумів, що я тут роблю, зрештою я не знав які зірки я побачу на сьогоднішньому небі але сподівався, що вони будуть або земні або сомбрерівські. Я собі навіть не хотів уявляти, що Луїджі пожбурив мене у ще якусь третю галактику – напевно ще дальшу від Чумацького Шляху ніж Сомбреро.
Спочатку я хотів розказати це все Роберту або дружині, але ніяк не міг наважитися. Зрештою і розказувати не було чого – з першими променями сонця я починав усе забувати і записував цей текст допоки в моїй уяві ще остаточно не зник ні сам Луїджі, ні спіральні хмари Сомбреро, ні дзеркала, ні Поштова площа. Я забував усе як дитина, яка наче говорить своєю мовою, а потім поки дорослішає не може згадати, що ж вона хотіла сказати батькам. Єдине, що мене і тішило і лякало – я втратив здатність дивуватися а слово дежавю для мене стало означати більше ніж для будь кого.
Наступними ночами я бачив на небі Велику Ведмедицю. Ми з дружиною розглядали її сидячи на балконі і я захотів зробити нам фото. Я нащупав у кишені телефон і разом з ним вийняв невелику записку.
« До зустрічі у майбутньому»
- Від кого це? У якому майбутньому? - почала кокетливо допитуватися моя дружина.
Я пожбурив записку на землю та обійняв її.
- У тому майбутньому де ми з тобою разом.
Я знав – на цьому клаптику паперу маленьким шрифтом буде обов’язково дописано - «якщо що я завжди поруч».
І я не помилявся.
VIІІ.
Надворі стояло гаряче берлінське літо 202… року. Ми з дружиною працювали не покладаючи рук – саме тоді ми переїжджали з Нойкьольна на тихий Пренцлауер Берг, туди на північний Схід Берліна. Там, недалеко від Сенефельдер Пляц була наша затишна однокімнатна квартира.
Я тішився особливо – зміна місця мала мені допомогти побороти сумніви у своїй адекватності. Останніми місяцями я часто навідувався до психолога аби поговорити про свої сни чи про галактику Сомбреро та Луїджі. Мені було соромно переконувати лікаря у достовірності моїх слів, тому я все зводив на нічні кошмари і панічні видіння. Я вперто переконував сам себе що не було ніякого Києва, ніяких Жулян і тим більше жодного дивакуватого італійця який читав мені лекції про простір і час.
- Робота пілота вимагає від вас багато зусиль, - говорив психолог, - а ще на висоті дуже розріджене повітря.
Я розумів, що він говорить повну нісенітницю в яку навіть сам мало вірить, а проте усміхнено махав головою.
- Ще ця авіатроща, - додавав я, - ніяк не можу забути.
Він розпрямлював спину і миттєво брав мене за руку.
- Намагайтеся про це не думати. Вибачте, що змушую вас знову це проходити.
Мій психолог був чоловіком середнього віку. Його мені рекомендували знайомі – говорили, що це найкращий фахівець своєї справи у цій частині Берліна. Він не був місцевим, але прекрасно володів і німецькою і англійською мовами. Я чомусь вважав його сицилійцем, але хіба через дуже яскраву засмагу і злегка середземноморський акцент.
Моя страховка охоче оплачувала візити. Я був добре знайомий із керівником її берлінського відділення, гером Штаубе, чий син навчався у мене в академії. Гер Штаубе був один з небагатьох хто добре знав мою проблему – тоді з Яремче мене вивозив не лише Роберт а і він з кількома друзями.
- Спробуй це відпустити. Чим довше ти тримаєш цю склянку – тим вона важча.
Герр Штаубе завжди щиро переймався за мене. Я відчував, що іноді він ставився до мене як до рідного сина.
- В мене враження, що я втрачаю розум.
Він насуплювався.
- Ми оплатимо тобі ствльки сеансів терапії скільки треба. Герр Оспіте тебе з цього витягне.
- Оспіте?
Герр Штаубе доливав собі пива і дружньо хлопав мене по плечу.
- Ти навіть не спитав як звати твого психолога? А як ти до нього звертаєшся?
Я мовчав. В мене дійсно була звичка не звертатися до людей на імена. Я часто їх забував або навіть не запитував. Хоча тепер я насторожився. В мене не бракувало італійських знайомих з буквальними прізвищами – а проте «гість» це не таке і типове прізвище.
- Луїджі Оспіте. Твого психолога звуть Луїджі Оспіте. Першокласний спеціаліст. Хоч представся йому. Чого ти так стривожився?
Я почав губити владу над собою.Від імені Луїджі в мене під шкірою пройшлися мурашки. Я відчував себе ким завгодно – параноїком, душевнохворим, вʼязнем якоїсь часової петлі чи жертвою дурної витівки.
- З тобою все гаразд?
Якимсь чином я повернув самовладання. Зрештою не один же в світі Луїджі і не обовʼязково це той самий Луїджі про якого я думаю. Тим більше я б його точно упізнав. Хоча тоді на Фрідріхштрассе я його прийняв за простого рибалку! Та й не тільки там!
- Серце схопило, - виправдовувався я, - це ще один побічний вияв цих нервових атак.
Поки гер Штаубе побіг мені по воду я вийняв телефон і став шукати в інтернеті профіль свого психолога. Проте не знайшов жодної фотографії. А пригадати його зовнішність мені не вдавалося.
- Ви знаєте, - сміявся я, - попиваючи воду, - мені гер Оспіте так нагадує якогось відомого актора. В нього дуже специфічна зовнішність.
Гер Штаубе доливав собі пива і мало звертав уваги на мої слова. Я очікував, що він стане сперечатися і нагадає мені як виглядає цей пан.
- А хто його знає? Це ж лікар. Коли я з ним бачився – він був завжди у масці.
Наступні мої сеанси в психолога були скасовані. До страхової фірми прийшли з обшуками, гера Штаубе викликали до поліції. Я намагався йому допомогти знайти хорошого юриста і не мав коли навідатися на сеанс.
Коли ж я нарешті знайшов вільну хвилину, то виявив, що гер Оспіте відбув у відрядження до Центральної Африки.
- Благородний чоловік, - говорила секретарка, - він допомагатиме жертвам війни в Сомалі.
ІХ.
Я знайшов іншого психолога і треба сказати досягнув із ним певного прогресу. Це була жінка – далека знайома моєї колишньої сусідки фрау Арменбергер. Я їй не забалакував вуха снами а чесно говорив про свою тривогу і відчуття загубленості в часі.
Роберт одружився і став більше часу проводити з родиною – отож я мусив засиджуватися в академії допізна. Я не міг на це скаржитися – в мене ще були живі спогади про часи у Франції де я те і робив, що тинявся від підробітку до підробітку і намагався зібрати в одному місці усі документи.
Мій «Грок» мене з кожним днем тішив все більше – це була моя гордість і привід щоразу повертатися на аеродром. Я прибував туди рано вранці а покидав його після заходу сонця.
- Я хочу, аби ти навчився водити автомобіль.
Моя дружина ніколи не припиняла мені про це нагадувати. Я, пілот із сотнями годин у небі, був зовсім незграбний за кермом простого автомобіля. Часом мені було навіть соромно про це з кимось говорити.
- Вдихніть і видихніть, - говорив мені інструктор, - чого ви так боїтеся?
Я затискав педаль гальма, відпускав ручник і старався повернути ключ запалювання. Автомобіль гудів, сидіння піді мною трусилося і нагрівалося.
- Тепер просто рухайтеся вперед.
Я намагався їхати повільно – тим більше надворі лив дощ і було трохи похмуро. Ми рухалися вздовж якоїсь із порожніх доріг Кьопеніка в сторону Еркнера – густі дерева накривали над автомобілем небо і хіба оголювали нам високі стовбури.
- Та добав трохи швидкості. Чого ти їдеш як дідуган?
Мій інструктор був хвацьким чоловіком і постійно намагався мене підбадьорити. Він бачив мій страх і тим не менше не збавляв свого оптимізму.
- А давай поміняємося місцями. Зараз татко тобі покаже як водять дорослі чоловіки.
Я зупинився десь у гущавині на межі Берліна та Еркнера і відпустив кермо. Двері за мною хлопнули і я нарешті вдихнув свіже лісове повітря. Десь недалеко шуміла річка – ми мали бути неподалік від Рансдорфа – напевно найзатишнішого із сіл поруч.
- Міг би просто відчинити вікно, - сміявся інструктор, - з тебе ще довго не вийде Шумахера.
Ми змінили сидіння і він одразу рванув уперед. Я ледве встигав переводити погляд – так швидко мигали за вікном стовпи та дерева.
- Нас не оштрафують?
- За що?
Я дивувався його впевненості.
- Це хіба не перевищення швидкості
Він лише усміхався.
- Ти ще не бачив справжньої швидкості.
Мені почало здаватися, зо я вже десь чув цей голос. І наче бачив ці пейзажі. І був пасажиром у цьому місці в цей час.
Ми їхали достатньо довго і поступово заглиблювалися в ліс, хоч вже давно мали досягти не те що Еркнера а напевно і польського кордону.
- Приїхали.
Я вийшов з авто і побачив перед собою Луїджі. Точно такого яким я памʼятав його – схожого на всіх і нікого, з крученими вусами і засмаглого. Хіба і різниці, що на ньому була жилетка автоінструктора, джинси та високі дощові чоботи.
Мені хотілося і сміятися і плакати. Я розумів, що якби я не тікав від себе і своєї історії – далеко я не втечу.
- Як тобі Сомалі?
- Там зовсім не діють закони.
Надворі стояла найтемніша ніч, яку я коли небудь бачив. Я більше не міг розгледіти ні авто ні лісу ні навіть почути шум шосе. Хоча я чітко вслухався у звуки води.
- Шпрея, - говорив я собі, - отже ми все ще біля Еркнера. Тільки яка ж парка ніч!
Але це була не Шпрея. Через декілька кроків Луїджі вивів мене до величезного плеса води. Його тихі хвилі билися об берег і я чув їхній солоний запах. Це був запах морської води який неможливо сплутати з прісним.
- Зараз я тобі покажу щось цікавіше за Сомалі.
Х.
Ніч навколо мене починала розвіюватися – я бачив перед собою -синю гладь води яка блискотіла від променів ранішнього сонця і вдаряла об берег лазуровими хвилями.
- Ходи за мною, - скомандував Луїджі, - тут ще багато цікавого.
Я ступав за ним по білосніжному піску і мені крутилося в голові. Я щипав себе думаючи, що це сон, а проте я ніяк не міг прокинутися. Широкі пляжі змінювалися долинами і горами і я себе постійно ловив на думці що не можу впізнати цього місця. Воно не було подібно ні на Європу над якою я налітав сотні годин, ні Америкою, ні Африкою де я хоч і не так часто але теж бував. Я дивився на ґрунт – він був червонувато жовтого відтінку і на ньому майже не було трави.
- Де ми?
Він мовчав.
- Ти не знаєш цього місця.
Ліворуч від нас я помітив лісисті пагорби – на них росли дивні дерева – їхня крона тяглася до неба у формі парасолі, а листя нагадувало довгі колючки. Луїджі підійшов до одного з них і спритним рухом швейцарського ножа надрізав кору – звідти полилася червона рідина.
- Ніколи б не подумав, - сказав він, - дерева теж мають кров.
Дерево піднімалося над нами і закривало все небо. Я не знав його назви і щиро дивувався, що щось таке дійсно існує.
Ми підійшли до якогось невеликого містечка і нам назустріч вибігли діти. Вони були темноволосі і засмаглі – але не чорношкірі.
- Це Аравія?
Один з хлопчиків приязно усміхнувся.
- Це Калансія, - кашлянув він і тоді простягнув руку до лісу, - а там Гідайбу.
Тоді він потягнув мене в бік моря і теж махнув туди долонею.
- А там пірати.
- Які пірати?
Хлопчик лише засміявся.
- Сомалійські!
Я присів на землю і відчув що мені робиться зовсім складно дихати. Луїджі опустився на пісок біля мене.
- Бачиш, - говорив він, - коли я був у Сомалі, то мені розповідали про цей острів. І про ці дерева.
Я обернувся до нього.
- Ти говориш так ніби ти про нього не знав.
Луїджі лише усміхнувся.
- Знати не означає розуміти. Іноді краще відчути.
Не встиг я усвідомити того факту, що я опинився на Сокотрі як все довкола стало мінятися. Мене охопила паніка та біль – кров у моїх скронях почала гатити так сильно, ніби я лежав униз головою. Світ для мене став стискатися і незабаром я не бачив нічого крім вузької вертикальної смужки моря та неба. Я більше не відчував свого тіла – воно наче розпласталося та жило своїм життям. Саме так – воно розпласталося!
- Що зі мною? – кричав я в темряву, яку бачив лише крізь щілину, - де я?
Я хотів повернутися вліво і глянути на Луїджі але помітив, що це неможливо- я наче застиг у просторі.
- Ти не зможеш звернути уліво чи вправо, - спокійним голосом сказав він, - тут є тільки вперед або назад.
Я бачив перед собою пласку фігуру чоловічка в одязі автоінструктора і не міг навіть толком розгледіти ніяких дрібниць його зовнішності- навіть тих же вусів. Я панікував, мені було незручно дивитися на світ через цю шпарину. А ще я сильно боявся упасти.
- Не переймайся, - додавав він, - падати тут неглибоко. Тут взагалі немає глибини.
На деякий час я втратив свідомість. Я ніколи до цього – навіть на сомбреро не відчував такого всеохоплюючого жаху як тепер. Мені було всеодно на зірки – я всеодно не міг їх побачити. Моє тіло було неначе затиснуте до землі – чи до чого там іще і слухалося мене рівно настільки наскільки це стосувалося руху вперед або назад.
Я прокинувся від відчуття холоду – ця істота, яку я донедавна ще вважав Луїджі вилила на мене води із якогось плоского предмета.
- Що це з біса таке, Луїджі? І як в цей квадрат помістилась вода?
На той момент я ще не звик до свого нового стану і тому погано розрізняв все навколо в тому числі і міміку Луїджі.
- Ти так і не навчився мислити як дитина.
Ми рухалися вперед – якщо це тільки можна назвати рухом – я уявляв собі це як гру в супер-маріо – ми немов сунулися по аркушу паперу і все що я бачив це різнокольорові смуги. Якби не голоси – мені здається я б там і помер.
- Хочеш яблуко?
Якась жовта смужка із жіночим голосом простягнула мені червону лінію, що одразу частково її заступила.
- Але чому воно не кругле?
У відповідь я чув тільки сміх.
- Кругле! Яблуко не може бути червоною смугою чи колом! Це мʼяч!
Реготання змінилося тишею і перешіптуванням.
- Вони не можуть тебе зрозуміти. Вони живуть у плоскому світі. Як у мультфільмі.
Я відчував що хочу вдихнути повітря на повні груди але не зміг цього зробити а в мене в голові крутилася одна єдина фраза.
- Я плоский.
Від цього в мене волосся ставало дибом, я зупинявся і заново вчився дихати – як хворі часом вчаться після довгої застуди.
- Заради всього святого Луїджі, поверни мені моє тіло!
Але він мене не чув.
ХІ.
Я не знаю як я це повинен пояснити психологу або психіатру, але я після плоскої Сокотри я був у плоскому Берліні. Я не мав найменшого уявлення як цей навіжений мене повернув до Німеччини але я більше не чув посвистування калансійських дітлахів. Мені розривалася голова від того як голосно німецькі диктори оголошували про прибуття метро до Шпандау.
Я був сліпцем – мені не вдавалося розібрати хоч що небудь у безкінечності цих смуг а пояснювати перехожим хто я – означало прирікати себе на долю божевільного. Тим більше я сильно боявся потрапити в їхню психіатрію – я зберігав спокій допоки був на свіжому повітрі.
Моє знання Берліна не обмежувалося лише центром та Нойкьольном і я вільно оперував його вуличками шукаючи хліба та води. Так я жебрав – а проте мені більше нічого не залишалося. Я розумів, що Луїджі покинув мене у плоскому світі і ніякого шляху крім вперед у мене не було.
- Дороги назад немає, - казав контролер білетів, - я хочу бачити ваш квиток.
Якоїсь миті мені прийшло на думку знайти свій дім. Я летів вуличками Шарлоттенбурга на Схід, мені не заважали юрми туристів на Тіргартені та Музейному Острові – я хотів якнайскоріше побачити свою дружину.
- І де ти був весь цей час? Ти зовсім змарнів.
Я не був удома можливо день, а може і цілий місяць. Цей бісовий Луїджі не лише змусив мене сумніватися в своїй адекватності- він сплутав мій календар і так ніби цього йому було недостатньо- запхав моє тіло у цю плоску шкаралупу. Я відчував дике бажання порвати ці пута – а проте будь яка спроба рухатись нагадувала фантомні болі. Я не міг бути обʼємним – обʼєму у цьому Берліні просто не існувало. Я навіть не міг побачити свою дружину – я бачив поруч смугу кольору людської шкіри і з певними вкрапленнями інших кольорів. Це мав бути одяг.
Я боявся показати дружині свій стан. Мені було зовсім незрозуміло як брати до рук плоский телефон і як ним користуватися якщо ти сам плоский. Я уявляв як би це робив супер-маріо і мені ставало трохи легше.
- Просто уяви, що ти супер-маріо.
Я намагався взяти води і облився. Мені було сильно незручно- я не бачив ні чи вода потрапила на підлогу, чи я не розбив чогось. Я навіть не знав як мені прибрати за собою.
- Що сталося?
- Мені впало горня. Або мені так здається.
- Що зробило?
Я стояв оторопілий і чекав на появу перед очима червоної смужки. Дружина прийшла і розсміялася.
- Ти всього лиш облився водою. Боже мій, з ким я одружена.
Я вийшов із дому і біг вулицями Пренцлауер Берг на південь. Мені не хотілося просити перехожих купити мені квиток, я більше не мав наміру питати ні в кого як плоскій істоті сісти у плоске таксі. Мій жах став для мене двигуном – я летів уперед і не помічав світлофорів та автівок мені було майже що всеодно.
- Як він мене зібʼє? Якщо він і сам лише смужка?
До вечора я добрався на Германштрасе і став шукати одну із вузеньких вуличок де я жив раніше. У мене запліталися ноги, мені крутилося в голові і я гинув від спраги.
В одній із них я почув знайомий голос і запах аква де хамайка.
- Заходь, тебе тут завжди чекають.
ХІІ.
Я зайшов і тяжко гепнувся на стілець. Шпарина перед моїми очима стала розсуватися, я нарешті відчув своє тіло. Я обертався наліво і направо, в панічній радості мацав стіл і дзеркала і не міг зупинитися.
- Ти не такий як здаєшся, Луїджі. Ти багатогранний талант, - сміявся я і далі щупав свій стіл.
Я пив рубіновий трунок і не міг зупинитися. Він холодно стікав мені по горлу і давав мені так бажане відчуття нормальності. Я поставив горня на підвіконня і сперся на стіл. В якийсь момент я відчув, що моя рука починає провалюватися. Я бачив, що предмети у кафе починають ділитися на шари – неначе домашній торт і кожен із цих шарів є твердим на дотик і існує паралельно один від одного.
- Не дозволяй собі думати, - говорив Луїджі, - просто відчувай.
Після жахіття плоского Берліна я не думав, що мене може щось налякати сильніше. Луїджі взяв мене за руку і вивів надвір.
- Бачиш?
В одну мить перед моїми очима змінилися і Германштрасе і Бранденбурзькі ворота і Зоологічний Сад. А потім я став бачити їх поруч.
- Мені ніколи не було складно тебе знайти. Я бачив тебе у кожному з цих дзеркал.
В якусь мить я почув як хтось збоку від нас кашляє і обернувся. Мене охопив тваринний жах від того, що я бачив самого себе – спереду, збоку, ззаду та зсередини. Мені бракує слів аби описати цю істоту – я був неначе вивернутий, в мене була одна і водночас багато поверхонь. Я був схожий на кожну із картин Пікассо – мене було видно звідусюди і водночас.
- Це тільки початок.
Таким самим був і Луїджі. Він стояв як на шкільній лінійці чи армійському шикуванні – десятки, сотні тисячі таких Луїджі. Якісь із них нагадували юнаків а інші старців. Притому кожних із них була незліченна кількість – і всі як я були подібні на натурщиків іспанських кубістів.
В мене затрусилися ноги, я відчув, що моя голова не справляється з побаченим і став кудись провалюватися. Я летів у бездонній трубі із екранами кінотеатрів де в кожному було видно мене – малим, дорослим, старим, неподібним на себе. Я бачив момент вступу в академію, знайомства з дружиною, прогулянки з Робертом по Ріксдорфу та польоти над Києвом.
- Все життя промигнуло перед очима.
Голос Луїджі дзвенів мені в голові як сурма і я чув його доки не злетів у якийсь басейн повний прісної води.
- Дихай, - говорив Луїджі, - це не те, що ти думаєш.
Я плавав серед безлічі бульбашок кожна з яких різнилася одна від одної, в кожній з яких я бачив своє віддзеркалення. Я пробував роздусити їх пальцями, але у мене не вистачило сил протягнути до них руку. Бульбашки віддавали різними кольорами і світилися – від ясно пурпурових до темно синіх. Раптом мені здалося що в більших із них я бачу щось подібне на крихітних світлячків і моя стомлена уява почала мені малювати маленькі галактики і скупчення зірок.
Коли я втрачав свідомість я чув приглушений голос Луїджі:
- У тебе напевно не знайдеться слів аби це описати.
ХІІI.
Протягом місяця я був у лікарні. Дружина сказала, що мене знайшли десь на Кьопеніку в салоні навчального автомобіля у якого закінчилось паливо. Я чи то чогось надихався в лісі, чи то на додачу наївся там якихось грибів і втратив свідомість щойно добрався до авто. Мого інструктора так і не знайшли. Слідство його довго шукало аж поки не виявило якогось дивакуватого фермера, який почав розказувати ніби бачив плоский Берлін і падав по трубі із відеоекранами. Потім його кілька тижнів крутили по берлінському телебаченню аж поки не втрутилися працівники лікарні для душевнохворих і не подали в суд на журналістів.
- Це скандал. Ми докладемо всіх зусиль аби покарати винних, - обіцяв із трибуни бюргермайстер Фюрстенвальде,- ніхто не має права потішатися із чужого горя.
І хоч фермер палко доводив, що бачив себе «вивернутим наче сорочку» та нікого крім вуличних роззяв це сильно не цікавило. Гер Штаубе особисто зайнявся його госпіталізацією.
- Я не покину цього чоловіка напризволяще.
Я слухав цього бідолаху і глибоко тішився, що нікому не розповідав про те що пережив. Мене могли б без зайвих розмов разом із ним запроторити в клініку.
- Ви нічого не пам’ятаєте?
Я брехав як колись психологам.
- Стало погано за кермом. Я пережив авіакатастрофу.
Дійшовши до відчаю, прокуратура передала в автошколу записи з відеокамер де невідомий сідає зі мною в машину і потім десь у районі Берлінської окружної в Еркнері покидає транспортний засіб і рухається в бік Польщі.
- Односторонньо розірвав контракт, - сміявся поліцейський, - певно ви йому погано платили.
Документи на імʼя втікача знайти не вдалося – того вечора коли я зник, в Берліні проходив футбольний матч і бельгійські фанати почали громити вулиці. Десь в районі Потсдамської площі вони влізли у бійку із німецькими вболівальниками і розпочали пожежу біля торгового центру. Так разом з магазином футбольного мерчу берлінської «Герти» і супермаркетом «Альді» згоріла і моя автошкола.
- Що поробиш, - говорив хтось зі сторони державного обвинувачення, - серце з перцем.
Польські слідчі навіть не бралися з’ясовувати чи мій інструктор перетнув кордон – вони спочатку відправили мене на допит до воєводи в Вроцлав а потім закрили справу.
-Хай цим займаються німці. У нас своїх клопотів вистачає.
Я допрацювував свій контракт в академії і починав прощатися зі своїм «Гроком». Мені здавалося, що я вже непридатний для польотів.
- Ми його закріпимо за тобою. Інакше його спишуть як «Пілатуса».
Він на мить заметушився зі своїм рюкзаком.
- Ти не лишай авіацію. Я зустрічав мало таких талановитих пілотів, - він прикусив язика і потім додав, - я тоді на Ріксдорфі теж бачив як тобі підмигнув той вусатий. Я вірю тобі.
Після цієї розмови я сів в електричку і поїхав на Бранденбурзькі озера. Мені хотілося просто порибалити і послухати звуки природи. Наступного дня я повернувся в академію і написав кілька листів до закордонних авіакомпаній.
- Ми їдемо в Україну.
Це був один з тих разів, коли я прийняв рішення замість своєї дружини. Але вона від цього тільки зраділа.
- І то треба було стільки тут мучитись?
Ми продали квартиру на Сенефельдер Плац, придбали житло в Києві і покинули Німеччину.
Коли ми виїжджали з Берліна я ще шукав поглядом гранітне ведмежа поруч із автобаном. Я відчував, що мені шкода їхати звідси, а проте я мусив якось розірвати це коло параної і зажити нормальним життям.
Українські прикордонники на Краковці зустріли нас привітно. Вони майже не обшукували автомобіль дружини а лише попросили нас заповнити кілька документів.
- Знаєте, - зізнавався я прикордоннику, - я не був на Батьківщині вже більше пʼяти років. Я не знаю, як вам пояснити це щастя блудного сина.
- У тебе напевно не знайдеться слів, аби це описати, - підморгнув він мені і легко похлопав по плечу.
Я стояв і вглядався йому в очі і вони мені здавалися настільки знайомими, що я втрачав розум.
- Це ти?
- Щасливої дороги! – сказав мені прикордонник і зробивши кілька кроків в сторону польського кордону ще раз до мене обернувся, - заходь, коли що.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049453
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2025
автор: Василь Гаврилишин