І.
Я повернувся до Берліна ранньої осені 202… року. Мені давно ішов третій десяток а я проте як дитина тішився тому що нарешті повернувся додому. Хоча навіть домом назвати це місто було перебільшенням – я тут хіба що навчався та зустрів своє перше кохання.
Після кількох ночей у гуртожитку біля Гьорліцького парку я нарешті отримав ключі від своєї квартири. Це була звичайна берлінська альтбау недалеко від темпельгофа – утому місці де приємний запах зелені із колишнього аеропорту зустрічається із метушнею турецьких магазинів.
Свої перші кілька ночей я провів самотньо – мені хоч і вдалося знайти роботу та саме на цей час припали державні вихідні. Кілька днів я нудьгував у квартирі та обзвонював старих товаришів. Та й сама робота не була аж надто видовищна – я там тільки тей робив що перекладав німецькі тексти на французьку і навпаки та ще іноді додавав текст у створену практикантами таблицю.
Мене досі мучили кошмари – після недавньої депортації з франції і кількох місяців домашнього арешту в таборі для біженців я ніяк не міг звикнути до того факту що в мене нарешті є віза та дозвіл на роботу.
- Тепер ви повинні повернутися по пластик. І їдьте куди вам заманеться.
Я пригадував пітне обличчя міграційного чиновника і мені робилося нудотно. Ще навесні я мав на нього зло, влітку я його ненавидів а зараз не відчував нічого крім байдужості.
Мене переслідувала слабкість та постійні застуди проте я намагався з цим боротися. Моєю звичкою ще у франції стали заняття на перекладині – я працював на ній кожного разу коли мав вільну хвилину.
- Тобі це нічого не дасть. Краще нормально харчуйся.
І я це розумів. Проте перекладина вже давно перестала бути для мене просто тренажером – на ній я боровся з хвилюванням, невпевненістю в собі та слабкістю. Я постіно відчував злість на себе – я не міг собі вибачити своїх невдач.
- Ти повинен це просто відпустити.
- Ні!
Складно жити із каменем на душі. Я багато наслухався від вуличних філософів та барменів, ще більше – від знайомих та працівників міграційних служб. А проте ніхто з них не розумів того що я відчував.
- Париж це мрія будь кого, ти робиш дуже правильно що їдеш.
Я памятав цей день до дрібниць. Фабіан сидів за столом і говорив зі мною на своїй дивакуватій французькій, він домішував грецькі слова і робив жваві рухи руками.
- Авіація це не твоє. З такими нервами – далеко не залетиш. Або може і залетиш але точно не зараз.
Я відчував на обличчі гарячі сльози а проте розумів що іншого виходу немає. Я би зійшов з розуму якби кожного дня проходив повз наш аеродром, якби кожного разу бачив щасливі обличчя однокурсників які завершували свої навчальні чи робочі польоти.
- Якщо ти зміг одного разу – то зможеш і вдруге.
Роберт по дружньому похлопував мене по плечу і усміхався. Він був молодим поляком трохи молодшим мене і вправно орудував своїм «Пілатусом». На публіці він завжди хвалив свою «ластівку» а проте наодинці любив на неї поскаржитися.
- Я докладу всіх зусиль аби її списали. Якби ти знав як мене ламає спина від неї!
Я його слухав із заздрістю. Мені був знайомий цей літак – я сам зробив на ньому не одну сотню польотів а проте завжди ставився до нього з погордою. Мій «Грок» здавався мені набагато досконалішим.
Мені часто снилася моя перша мить у кабіні пілота. Я неймовірно тішився таким нічним сюжетам і сильно розчаровувався коли чув деренчання будильника.
- Я повернуся в авіацію?
Ворожка сиділа навпроти мене і докірливо дивилася на карти.
- Мутні карти синку… Ти надто тримаєшся за минуле…
Я неймовірно нервувався від таких відповідей. Я йшов від мольфарок із стиснутими зубами та очима повними сліз. В ті дні мене розуміла тільки моя матір.
- Ти обовязково туди повернешся. Ти сильніший ніж ти думаєш.
Я жив авіацією і кожного дня мріяв про неї. Хоч мої долоні вже давно забули мякість керма – я щодня уявляв його коли перечитував старі посібники. Я шукав у них те що не міг бачити вживу – за кермом свого «Грока» - іграшкові пейзажі міст, шари молочних хмар та відчуття влади над небом. Або й його влади наді мною.
Того ранку мені погано спалося і я прокинувся у поганому настрої. Сяк так закинувши постелю я одягнув светр і вийшов надвір. Жовтневе повітря було теплішим ніж я очікував і коли старі ворота із слою вдарилися об засув я з полегшенням розщепив куртку.
Ранній Нойкьольн дихав на повну – турки відкривали свої кіоски з кебабом, школярі бігли повз мій будинок до своєї гімназіі а кілька німців поважно перетсавляли свої туфлі аби не намочити їх у калюжах.
Мені загалом ніколи особливо не подобався Нойкьольн – він був якийсь надто метушливий і строкатий. Не те що Целендорф у якому я жив раніше – про нього я завжди згадував із ноткою теплої ностальгії.
Я обернувся перевірити чи ворота остаточно замкнулися і помітив що над ними гордо майорить мексиканський прапор. Вікна першого поверху – де мав би жити консьєрж були відкриті а поруч з ними виблискували лаковані двері. Таких дверей повно у старих берлінських будинках – там колись чи то жили сторожі чи то був вхід до підвалу.
Над самими дверима висіли новесенькі літери « Сомбреро» - це очевидно був якийсь бар. Власник саме виносив надвір стенди з газетами і я навіть пригледів собі новий випуск «Берлінської Ранішньої Пошти».
- Заходьте, - сказав до мене приємний голос з італійським акцентом, я роблю знижки в наш перший день.
Сказати що я був здивований було нічого не сказати. Тільки вчора це місце було завішано всяким непотребом а мої сусіди лаялися на довгий ремонт. Тепер я бачив навколо себе акуратне кафе з мексиканським антуражем – три столи, кілька стільців, портрети Фріди Кало та стенди із найрізноманітнішими видами текіли і кілька декоративних кактусів.
- Я колись працював з дівчиною з Канкуна.
- І як вам? – озвався до мене господар, наливаючи мені якогось рубінового напою, - серце з перцем, правда?
Я лише усміхнувся, Він подав мені напій – я спочатку відмовився.
- Це за рахунок закладу.
Я засумнівався – пити з самого ранку суперечило моїй життєвій філософії.
- Це аква де хамайка, - додав він побачивши мої вагання, - заряджає енергією на цілий день.
Смак питва був кислуватий але наче і трохи солодкий. Я пив його і згадував китайські троянди, які росли в нас удома на вікні.
- Добре правда? – усміхався мій новий товариш? – До речі я Луїджі, - він просятгнув мені загорілу руку, - для тебе просто Луїджі.
Я дивився на його обличчя – він мені був подібний на кого завгодно але не на італійця і не на мексиканця. Його зовнішність була до такої міри типовою що якби мені зараз показали сотню подібних облич – я б у половині впізнав Луїджі. Як би там не було а мене потягнуло усміхнутися.
- А яким боком «Сомбреро» до сіньйора Луїджі? Були б ви який Луїс то я б зрозумів…
Він лише ображено хмикнув.
- Дарма ти так. Сомбреро для мене це не просто назва. Це цілий світ.
Луїджі присів і закурив сигарету.
- Знаєте ви прекрасно облаштували тут. Вибачте мене коли що.
Я підвівся і взяв склянку аби віднести її до барної стійки.
- Зостав синку. Присядь ще на трохи.
Мій годинник показував половину девятої. Я подумав що сьогодні і так понеділок і французи будуть запізнюватися на роботу. То імені не було чого поспішати. Луїджі витягнув з кишені колоду гральних карт і почав їх мішати своїми опухлими пальцями.
- Хочеш я скажу тобі твоє майбутнє?
Він зустрів мій недовірливий погляд.
- Я не вірю в таке.
Луїджі відповів мені моїм же недовірливим поглядом і кинув на стіл три карти а тоді вдумливо розкрив колоду у кількох місцях. Я вже піднявся зі стільця і подав йому руку на прощання – а тоді рушив до вхідних дверей. Мені не хотілося підглядати на ворожбу – впродовж останніх місяців я відчував відразу до всіх цих тузів і королев.
- Дорога тебе чекає, - почув я позаду голос Луїджі, - все як ти мріяв.
Я летів до метро і відчував як стукоче моє серце. Мені було і приємно і боляче – я чув слово дорога і уявляв собі свої літаки, свій аеродром. Я хотів вірити, що це не просто кинуті в ранішнє повітря слова. А проте чим ближче я доїджав до Фрідріхштрасе – тим більше я приходив до тями. Дорога це не обовязково політ. Мрія – та в мене скільки завгодно тих мрій. А зрештою – чого б це я дорослий чоловік мав вірити кожному навіженому італійцю? Мало що він там бачив у картах – це має мало стосунку до реальності.
Того дня на праці не сталося нічого цікавого. Я таки спізнився на роботу – але застав французів у кухні за ранковою кавою.
- Хочеш до нас?
Я сів до них і налив і собі гарячого напою. Він смакував мені гірші ніж аква де хамайка а проте мені було всеодно що пити. Я відчував що я сильно збуджений.
Коли увечері я повертався додому то помітив що кафе «Сомбреро» закрилося так же раптово як і відкрилося – вікна і двері були завішані непотребом як і вчора та всі минулі дні. Навіть прапор Мексики кудись зник.
- Тут такі чудеса відбуваються, - засміявшись тиснув я руку своїй сусідці, - з кожним днем Нойкьольн дивує мене все більше і більше.
- Подякуйте новому канцлеру, - відповіла фрау Арменбергер, - раніше життя було передбачуваніше.
ІІ.
Кілька днів потому я досі погано спав. Мені було моторошно подумати що я втрачаю здоровий глузд. Я дясяток разів проходив повз наш будинок і навідріз не бачив нічого що б нагадувало мені про кафе «Сомбреро». Ба навіть на старій берлінській штукатурці я не бачив отворів від великих червоних літер – не могло ж кафе просто взяти і розчинитися!
- Це приміщення продається, - говорив мені сухий голос по телефону, - право власності… він щось додавав нерозбірливо…інформація охороняється згідно з законом про охорону даних.
Якогось дня я роздобув у консьєржа ключі і зайшов всередину. Герр Цвейс пройшов за мною попахкуючи своєю сигаретою. В приміщенні пахло цвіллю та не спостерігалося жодних ознак того що ремонт не те що закінчувався а хоча б розпочався.
- Яке неподобство, - говорив консьєрж, - тут років десять пальцем об палець ніхто не бив.
Незабаром моє життя помінялося до невпізнання і я забув про Луїджі та його кафе. До мене зателефонував Роберт і запросив повернутися в академію.
- Нема кому вчити молодь. Без тебе ніяк.
- А що всі решта?
Роберт лише хмикнув у трубку.
- Відробили своє.
Коли я собі уявляв цю мить раніше то завжди гадав що розплачуся – але тут я не відчував нічого. Я вийшов на балкон, зняв вазонок із деревяного стільця і просто дихав вечірнім повітрям. Я уявляв як вже за декілька днів сяду за штурвал свого «Грока» і забуду про французів і їхню ранішню каву, їхні звіти та конференції з Фабіаном.
- Повернутися в політику буде складно, - говорив він, - але роби як хочеш.
Перші півроку в академії минули як один день. Я відчував себе найщасливішим і не ховав цієї радості від оточуючих. Десь із літа я призвичаївся до свого нового життя і перестав надавати всьому довкола великого значення. До мене повернувся спокій – я знав, що « Грока» у мене ніхто не відбере і назад на землю ніхто не поверне. А навіть якби й захотів повернути – то я вже за себе постояв би.
Моє здоровя не давало тих збоїв що раніше – тренування на прекладині загартували організм, правильне харчування і кілька відпусток на Середземному морі дали мені те що не могли дати пляжі Нижньої Саксонії та табірна дієта – я відчував себе міцним та збитим чоловіком – напевно таким здоровим як ніколи раніше. Я одружився, зробив у квартирі ремонт і зажив життя звичайного берлінського бюргера.
Якогось весняного дня ми з дружиною вийшли прогулятися Нойкьольном – у його східному районі на нас чекав Роберт. Там, на затишних вуличках Ріксдорфа, саме зібралися торгівці і вирував блошиний ринок. Роберт такі речі дуже любив – він міг годинами ходити між лавками і розглядати кожну дрібницю наче музейний експонат. Зрештою він і рідко коли виходив звідси без покупок – коли б я його не зустрів чи то на вуличках Ріксдорфа чи в поїзді по дорозі з провінції – в нього завжди був за спиною рюкзак набитий різним антикваріатом.
- Це як подорожувати в часі, - говорив він, - де б я ще знайшов такі книги ще й по такій ціні?
Я дивився на поблідлі від часу обкладинки і вдихав від них запах старого паперу. Колись я теж любив такі речі а проте відколи став окремо від батьків – різко втратив до них інтерес. Ми блукали по вузьких вуличках Ріксдорфа – ще подекуди був сніг, листя на деревах лише починало розпускатися а старі фасади в двориках були майже цілком покриті плющем.
- Я б ніколи не уявив собі, що ми майже у центрі Берліна, - говорив я, - це ж тобі не якийсь Далем.
Роберт лише сміявся. Він достатньо давно жив у цьому районі і вже давно тут нічому не дивувався.
Людей на ринку було незвично багато – а прилавки втискалися у щораз вужчі вулички та дворики – а потім і взагалі завели нас у просторий сад якоїсь євангельської церкви. Мою дружину привабив один стелаж– там юрмилося багато дівчат а широкий стіл весь був заставлений дзеркальцями різних форм. Найбільше нас зацікавило найдорожче з них – його рамка була порцелянова і прикрашена вигадливими синіми візерунками. Я бачив у дзеркалі себе і свою дружину, Роберта і його набитий старовинними книгами рюкзак і мені здавалося, що це найкрасивіший аксесуар який лише міг трапитися на цьому ринку. Раптом розглядаючи дружину в дзеркалі я побачив позаду себе Луїджі – такого ж усміхненого та спокійного, як у кафе «Сомбреро». Він ішов із натовпом і підморгнув мені. Я махнув йому рукою і миттю відвернувся від дзеркала. Проте тільки но я кинув поглядом по юрбі як Луїджі не стало видно – він просто розчинився серед натовпу. Люди рухалися в такому тісному перевулку та ще й так швидко, що навіть якби я і вибрався від прилавку то б всеодно його тут не наздогнав.
- Давай візьмемо це дзеркальце, - обійняла мене дружина,- воно мені нагадує португальське азулежу.
Ми ще довго ходили ринком і я то там то сям виглядав Луїджі а проте більше його не міг знайти. Мені хотілося розпитатися в нього що це був за жарт із кафе та й просто погомоніти.
- Ти його ніколи не знайдеш, - казала мені фрау Арменбергер, - тих Луїджі в Берліні хоч гать гати. Легше вже шукати вітру в полі.
ІІІ.
Життя в академії було таке ж як і три роки тому. Я перетинався зі студентами – вони були такі ж наївні як і я раніше. Я досі слабо вірив, що знову сідаю за штурвал, що знову літаю.
- Ти казав, що вдруге в одну річку не ввійдеш. А я увійшов.
Герр Цвайс лише посміхався. Він радів за мене як за власного сина.
Я постійно відчував дежавю. Мені здавалося настільки неймовірним, що я знову тут, що я іноді лякався чи це знову не просто сон. Іноді я згадував про Луїджі – та що там казати згадував! Я обійшов усі мексиканські та італійські бари Берліна та навколишніх міст і всюди сподівався знайти чи його чи хоч когось хто б його знав.
- Як він виглядає?
І це питання мене заганяло у ступор. Я навідріз не міг згадати жодної риси Луїджі.
- Він загорілий, має трохи опухлі пальці. Середнього віку, з вусами.
Італійці лише сміялися.
- Ми вам таких Луїджі знайдемо хоч цілий вагон!
Мексиканці то й взагалі не були балакучі. Як мені потім сказали, хтось з них бачив у мені чи то податкового чи то міграційного чиновника і вони боялися мені говорити зайве.
- Ви не підкажете як звідси доїхати на озера?
Я чекав на своє метро на переповненій Фрідріхштрассе і бачив перед собою типового рибалку середнього віку. Він був одягнутий в картату сорочку і шорти. Звичайний собі берлінець середнього віку із красивими вусами та вудочкою за спиною. Він так сильно курив, що я був упевнений, що він привабить увагу когось із поліції.
- Візьміть тут електричку на Ваннзеє. Там пересядете на Потсдамський поїзд.
Він усміхнувся і подякував мені.
- Збираєтеся в подорож?
Я трохи здивувався – окрім навчальних польотів я нічого на наступні дні не планував.
- Ні
Він мене похлопав по плечу.
- Іноді я теж помиляюся. Старий уже. Часом треба дивитися на себе в дзеркало аби зрозуміти, що я вже не такий як раніше.
Коли двері мого вагону захлопнулися я востаннє кинув поглядом на рибалку і мені здалося, що його обличчя мені звідкись знайоме.
- Луїджі?
Проте поїзд вже рушив і я не мав можливості його наздогнати. Ідея зійти одразу на Унтер ден Лінден і повернутися на Фрідріхштрассе не мала сенсу. Так само як і шукати його по Бранденбурзьких озерах.
Наступного ранку до мене в двері постукав Роберт.
- Ми домовилися з українцями, - почав він, - треба перевезти гуманітарний вантаж. Ти справишся?
В моїх жилах текла українська кров і я не міг відмовитися. Я раптом згадав про рибалку, чи то старого Луїджі і подумав, що він таки не помилявся віщуючи мені подорож.
- Я знову його бачив. Тільки запізно впізнав.
Роберт лише посміхався.
- Будеш так багато працювати то скоро і мене не впізнаєш.
Вже через тиждень я пілотував своє повіряне судно і з усією силою нісся у сторону українських карпат.
- В них безпольотна зона, - попереджали мене по радіо, - дивися аби по тобі не прилетіла російська ракета. Чи й їхня.
Я кидав погляд на свій радар і намагався упевнитися що мені нічого не загрожує. Українці прийняли мене добре. Я здійснив дозаправку у Стрию, невеликому місті поруч з польським кордоном і вирушив далі на Схід. За неповні дві години я вже летів над Карпатами, у їхній найвисокогірнішій частині. Збиралося на снігопад і я очікував його з хвилини на хвилину. Тим не менше спочатку мені здавалося що я без проблем досягну румунського кордону ще до вечора і моєму літаку нічого не загрожує. У міру того як погіршувалася погода – я починав хвилюватися. Я добре вивчив цю місцевість а проте мій «Грок» не був звичним до неї – раніше я літав переважно над рівнинною Східною Німеччиною та Гарцом де лісу більше аніж гір.
- Ти в порядку?
По радіо стали передавати сигнали тривоги.
- Росіяни виводять стратегічну авіацію на пускові рубежі.
Тим не менше я не тривожився від цього. Що мене дійсно напружувало – це снігопад. Він був набагато сильнішим ніж я очікував. До того ж сильно похолодало і я став боятися чи не замерзне паливо у мене в баках. Та й недаремно.
В якийсь момент я відчув що втрачаю контроль над літаком . Я почав сильно губити висоту – а радіосигнали майже припинилися. Я знав що знаходжуся десь в районі центрального високогіря українських Карпат але це було напевно і все. Далі я не памятаю нічого окрім туману в очах і тяжкої посадки десь у горах. Мене оточували люди в дивному одязі схожому на українських гуцулів і я втратив свідомість.
ІV.
Я прокинувся в у своїй берлінській квартирі. Все було так само як і тоді коли я виходив звідси позавчора дорогою на аеродром. Мене привітала моя дружина, ми поснідали, я поцілував її і накинувши пальто побіг надвір.
Ранішній Нойкьольн шумів так як і завжди але мене здивувало що станція метро як і вся Германштрасе розміщена не справа від мого будинку а зліва. Так само як і гімназія – не зліва а навпаки справа. Я придивився до свого будинку і помітив вивіску з червоним написом « Сомбреро» -проте і вона як і вхід до квартири консьєржа була не з того боку що зазвичай. Недовго думаючи я ввірвався до кафе і на своє здивування побачив там старого Луїджі та ще кілька відвідувачів, яких я раніше не зустрічав.
Луїджі підійшов до мене радісно усміхаючись.
- Поглянь сьогодні на зоряне небо. Коли на нього не гляну – все наче вперше.
Я випив один за одним три гранчаки з аква де хамайка і вийшов із кафе. Все було так як зазвичай – той самий Берлін та сама Германштрасе ті самі турецькі магазини але так неначе у дзеркальному відображенні. Я сів у таксі і відправився до аеродрому. Там мене вже чекав Роберт.
- Бачиш, - почав він. – ти дуже стресуєш. Посидь удома відпочинь від польотів зо тиждень. Україна не пішла тобі на користь.
Того вечора ми з дружиною сиділи на балконі і я слухав як минув її день. В якийсь момент я глянув не небо і сказав їй що не можу знайти на ньому велику ведмедицю, на що вона лише розсміялася.
- Це що таке?
Я люблю дивитися на її посмішку але в цей момент я окрім зачудування красою своєї дружини відчував і певне здивування.
- Сонечко,- почав я, - я маю на увазі сузіря.
Вона далі усміхалася і дивилася на мене.
- Не знаю я такого сузіря. Може ти мав на увазі велику рибалку?
Вона ткнула своїм тендітним пальчиком на небо і в його пурпурній темряві я помітив якісь невідомі для себе скупчення зірок.
- Напевно я не так і добре знаю нічне небо, - думав я обіймаючи свою принцесу,- рибалка так рибалка. Все таки я льотчик а не космонавт.
На ранок я знову вийшов на балкон і став розглядати зорі. На свій сором я не міг упізнати жодну з них. Зрештою мою увагу привернула велика смуга з іншої сторони горизонту – це мав бути Молочний Шлях.
- Яке ж чисте небо сьогодні, - подумав я, - якщо видно навіть його.
Проте за якусь мить я почав розуміти що те що я спостерігаю це аж ніяк не Чумацький Шлях – це щось зовсім інше і я відчув як по моєму тілу проходять дрижаки. Я бачив спіральні хмари пилу а з протилежного боку неба велике ясне скупчення зірок. Я підбіг до ліжка своєї дружини і розбудив її.
- Ти ніколи не бачив Сомбреро?
Вона трохи посварилася на мене і знову заснула. Я відчував неспокій і став шукати в інтернеті фотографії чумацького шляху. До мене так і не дійшло про яке сомбреро говорила моя дружина.
Яке ж велике було моє здивування коли я дізнався що Чумацький Шлях це лише одна з малодосліджених галактик яка розташована за тридцять один мільйон світлових років звідси. І наскільки ж рясно вкрилося потом моє тіло коли я зрозумів про яке сомбреро говорила моя дружина.
V.
Я гарячково шукав в мережі інформацію про своє місцезнаходження. Моя планета як не дивно називалася Землею, у неї був свій місяць і навіть своє сонце. Її доба тривала двадцять чотири години а рік триста шістдесят пʼять діб – все як і в нас удома. Зовнішній вигляд нової Землі теж не сильно відрізнявся від тої, що я залишив у Чумацькому шляху – хіба за винятком того, що все було розміщено дзеркально навпаки – ви досягали Америки, коли випливали із Португалії на Схід. Англійці тут водили на правій стороні дороги а французи на лівій.
Тут були ті ж самі війни що і у нас – ті ж самі політики і ті ж самі проблеми. Як і вдома місцеві студенти вимагали боротьби з глобальним потеплінням а пенсіонери обурювалися підвищенню цін в магазинах. Я не бачив жодної різниці в новинах чи інтернет сервісах – хіба лише помітив, що мені легше набирати текст лівою рукою, хоч раніше я вважав себе правшею.
Про Чумацький Шлях тут знали не більше ніж ми про Сомбреро – я знайшов більш менш чіткі фотографії нашої галактики і скупі теорії учених про те, що «там як і будь-де у Всесвіті можливе життя». Що ж до самої старої Землі – то її існування допускалося логічно, але з такої відстані ні її ні старе Сонце розгледіти було неможливо.
- І навіщо? Якщо в них точно таке саме своє?
Я подзвонив матері і дізнався, що вдома немає ніяких змін. Слово «Сомбреро» взагалі її не здивувало – вона на нього реагувала так як на будь-яку іншу комбінацію літер і любляче просила мене лягти виспатися.
Зранку я летів по сходах до кафе «Сомбреро». Луїджі мене зустрів із свіжим випуском газети в руках.
- Луїджі, - метався я, - що це все означає?
Він поважно підняв на мене погляд так ніби робив мені послугу.
- Всяка дорога має свій пункт призначення. Сідай, поговоримо.
Я хотів розбити йому обличчя, а проте склянка акви де хамайка мене заспокоїла.
- Ти памʼятаєш себе в дитинстві?
Його погляд пронизував мене наскрізь. Я вперше дав собі звіт в тому, що не можу розрізнити ні колір його очей ні тембр голосу.
- Луїджі що з того коли я зараз на цьому бісовому сомбреро!
- Діти завжди все бачать уперше. Або нам принаймні так здається, що вперше.
Я знову відчував злість перемішану зі страхом. Моя кров закипала, я відчував щось подібне на переляк школяра, коли батьки забувають його в місті і йдуть додому.
- До чого ти ведеш?
Він лише усміхнувся.
- Дозволь собі знову стати дитиною. Дозволь собі заново відкрити світ.
Я вийшов надвір і мені більше не здавалося що тут щось не так. Метро було з того боку з якого і повинно було бути, гімназія теж. Турки були як турки, герр Цвейс так само ходив, курив і лаявся на соціал-демократів. Я йшов на аеродром, в академію, сідав за штурвал свого «Грока» і ночами з дружиною милувався сузірʼям великого рибалки та винограду.
Вечорами я часом бачився із Луїджі – його «Сомбреро» було місцем де ми з друзями постійно збиралися подивитися гонки або футбол. Він міг сісти до нашого столу і вболівати разом із нами. Нам було тепло під поглядами його постмодерної Фріди Кало, нас завжди тішили його недорогі напої і життєві байки.
- Чому я? – допитувався я в нього, - чому ти обрав саме мене?
Він тихо перебирав у руках карти.
- Ти дуже палко мріяв.
Якусь хвилину я мовчав.
- Хто ти, Луїджі?
Він переводив погляд із столу на мене.
- Я власник «Сомбреро». Та й все.
Тільки тепер я помітив як багато у кафе дзеркал – вони були всюди – і за барною стійкою і поруч із столами і на стінах. Якісь із них були правильні, а якісь викривлені. Я дивився в них і бачив десятки версій себе самого.
- Навіщо тобі стільки дзеркал?
Він довго мовчав.
- Вони мені нагадують, що я не один.
Я попросив у нього ще трохи аква де хамайка. Вона мені смакувала в той вечір краще ніж будь коли раніше.
- Луїджі, - невпевнено почав я вже стоячи у дверях кафе, - а що якби я захотів повернутися?
- Ти знаєш дорогу, - він прибрав з мого столу і підморгнув мені.
Якогось вечора вдома я вийняв із шухляди біля нашого ліжка порцелянове дзеркальце із Ріксдорфа. Я відкрив його і став розглядати своє відображення. Мені було цікаво чи зараз я бачу в ньому самого себе. А якщо не самого себе – то кого?
Незабаром мені підняли заробітну плату і я купив додому телескоп.
- Як тобі?
Моя дружина вперше дивилася на Чумацький Шлях.
- Як думаєш, там є життя?
Я обіймав її і цілуючи говорив.
- Та певно що є. Може навіть є такі ж самі люди як ми із тобою.
І на цих словах вона засинала в мене на руках.
VI.
Коли моя дружина їхала до мами - я залишався у Берліні сам. Тоді я не мав куди себе діти – я ходив нічним Нойкьольном, брів по Германштрасе, обливався світлом жовтих берлінських ламп і шумом арабських перукарень. Якось так блукаючи я не подивився на годинник і забрів набагато далі від звичного – переді мною був Обербаумбрюке.
У роки Холодної війни тут була межа між Заходом і Сходом. І навіть сьогодні, більш ніж сорок років після падіння стіни цю межу можна було відчути. Вона проявлялася камінними глибами, розмальованими сотнями вуличних художників і звалася Берлінською стіною. Точніше тим, що від неї залишилося.
Та межа відчувалася не тільки стіною. Вже споночіло і загорілися ліхтарі – на «капіталістичному» березі вони були жовтаві, а на «соціалістичному» яскраво білі.
Я минув стіну і став шукати яку-небудь лавку – так я забрів у безіменний сквер і тяжко гепнувся на деревʼяні дошки.
Поруч проходив чоловік у модному пальті і сів на сусідню лавку.
- Стомився?
Я спочатку проігнорував незнайомця і сховав телефон до кишені. Мені здавалося, що так в мене буде складніше його вихопити.
- Не впізнаєш?
Тут мій острах зник – я бачив перед собою Луїджі.
- А чого це ти не в кафе? І що ти тут робиш?
Він витягнув сигарету і запалив її. Потім поправив пальто і поважно обперся на бильця лавки.
- Я міг би теж спитати і в тебе, - він зробив паузу, - я люблю це місце. Тут наче зустрічаються два світи.
Я не міг йому заперечити. Якби не цей стертий десятиліттями кордон, то Берлін би втратив добру половину своїх туристів.
- Думаєш його більше немає?
- Чого?
- Кордону, - продовжував Луїджі, - кордони нікуди не зникають.
Я бачив удалині Обербаумбрюке і уявляв як колись на нього заздрісно поглядали жителі Фрідріксгайну. Так же прищулившись, але вже байдуже, я нині дивився на Кройцберг, який лежав з протилежного його боку.
- Я ніколи не помічав у тебе інтересу в політиці, - хмикнув я, - чи на Сомбреро теж була Холодна війна?
Луїджі вдихнув тютюн, обтрусив сигарету і так же усміхнено дивлячись на перехожих туристів відповів.
- Певно що була. Тільки тут утікали не на Захід, а на Схід.
Я втім не хотів переводити тему.
- Ти не відповів. Так ти цікавишся політикою?
Він не кинув на мене навіть погляду.
- До чого тут політика? Політики ніколи не малюють кордони.
- А хто їх малює?
Він мовчав.
- Кордони зʼявляються там, де їм призначено бути і ми майже не маємо над ними влади. Але, ми можемо їх перетнути.
- Що означає майже?
Луїджі зняв свій капелюх і став його витирати від невидимих порошинок. Я навіть дивувався – як я ніколи до сьогоднішнього вечора не помічав у нього такого красивого головного убору! Як я раніше не бачив у нього цих темних окулярів! І нащо вони йому у такий вечір?
- Ти маєш навчитися уявляти, - він почав, - уяви, що ти фігурка в екрані телевізора. Уяви собі, що ти не плоский.
Я напружував свій мозок, а проте він мене підводив. Я вчився на авіатора а не на художника. І тим більше не на мультиплікатора.
- Скатертина, яку ти розстеляєш на столі, - вів далі Луїджі, - має краї. Ти можеш її розтягнути. Але не надто далеко.
Чим далі тим менше я його розумів. Мені здавалося, що він хоче мені пояснити якісь високі матерії – але дуже простими словами. А втім я все одно не міг його зрозуміти.
- Навіщо тобі розтягувати скатертину? І що це дає?
- А що тобі дало повернення в академію?
Я думав і дивився на сквер. Мені уявлявся широкий стіл і Луїджі, який те і робить, що пробує застелити його – так незграбно як хіба я коли в дитинстві намагався одягнути простирадло на свою ковдру.
- Воно дало мені контроль над своїм життям. А до чого ти це питаєш?
Але мої слова залишились без відповіді. Луїджі вже пішов.
VIІ.
Через декілька років обставини закинули мене до Києва. Я розпрощався з Луїджі і взяв з нього слово час від часу мене навідувати.
- До зустрічі у майбутньому, - говорив він. Якщо що, я завжди поруч.
- Ти говориш наче моя мама.
Він усміхався.
- Пройде час і ти все зрозумієш.
Я не нудьгував за Берліном – над Дніпром мені не бракувало нічого з того, що у мене було на Шпреї. А вечорами я так само ясно бачив на небі спіральні хмари галактики Сомбреро. Я вже деякий час працював в українській авіації та сильно тішився тому, що мої ранки і вечори проходили у Жулянах.
Я багато літав – і в тому числі над Карпатами. Мені траплялися і дощі, і снігопади і бурі – а проте я більше не втрачав висоту і не губив координат.
- Алло, Луїджі? Чому нічого не відбувається?
В трубці я чув легше попахкування сигарети.
- Всьому своя пора.
Якось ми з ним сиділи за столом кафе на площі Сан-Марко. Я тоді чогось мав бути в Венеції, а він – як не дивно – проїжджав десь поруч.
- Я хочу знати хто ти. Не бався зі мною. Ти не такий як я.
Луїджі того дня був одягнутий в усе біле – класична італійська літня мода. На правій руці виблискував дорогий годинник, а білий капелюх був повʼязаний акуратною коричневою стрічкою. Жінки оберталися на нього не ховаючи свого захоплення.
- Вони заглядають на тебе. Я тут ні до чого.
- Хто ти?
Повз нас пролетіла чайка і перевернула чашку з кавою. Луїджі спритно підставив до мене серветку.
- Я твій янгол охоронець. Можна і так сказати.
Це був перший раз коли я усвідомив, що весь цей час Луїджі говорив до мене не італійською, німецькою чи англійською а моєю рідною мовою. Мені наче впала заслона з очей – я дивувався як за стільки років я цього не помітив.
- Тоді вперше на Германштрасе – ти говорив нею! Звідки ти знав хто я?
Він завжди мовчав коли я був нетерплячим.
- Ти колись чув котяче муркотіння? Сильно воно тобі різнилося в Берліні і Києві?
Я бачився з Луїджі часто – він міг перетнутися зі мною на вулиці європейського чи американського міста. Він зʼявлявся тоді коли я був би радий його бачити і коли ні. Часом він здавався мені всюдисущим. Проте я ніколи його не боявся – де б не траплявся Луїджі – він ніколи не робив мені зла.
Та якось він зник не достатньо довгий час. Він не відповідав на мої дзвінки і я думав, що ця історія якимсь чином закінчилась.
Без Луїджі моє життя стало таким як у всіх. Я жив будні одруженого чоловіка і батька двох дітей. У Києві я не відчував задухи великого міста – мене приємно бентежили житлові хмарочоси та нескінченні смуги авт. Я неймовірно тішився коли дружина тягнула мене з дітьми на прогулянки в Ботанічному саду чи Гідропарку. Природжений західняк я ніколи не міг уявити себе жителем Києва – а проте зараз я ним був.
Мене чарував Дніпро – я бачив у ньому ту могутність, якої мені бракувало в інших європейських річках. Він був для мене втіленням сили та розкутості. Я не боявся його хвиль – я в них закохувався.
Одного ранку мені довелося бути біля річкового вокзалу. Там, недалеко від плеса Дніпра, на сходах Боричевого узвозу, я зіштовхнувся із чоловіком у дорогому європейському костюмі та чорних окулярах.
- Луїджі?
Переді мною був він і крутилися його доглянуті вуса. Він посміхався і похлопував мене по плечах.
- Ти зрозумів логіку часу?
Я перебирав пальцями комір і пробував розправити краватку. Вона мені заважала дихати на повні груди. Мені робилося недобре.
- Що?
- Час він як сходи – хтось ним рухається вниз а хтось вгору. Ось як ми з тобою. Головне не боятися.
Я не встиг навіть зібратися з думками як Луїджі мене полишив і далі спускався у бік Поштової площі. Я похитнувся, відчув, що мені тьмяніє в очах і став гарячково шукати на до б спертися. Зрештою перш ніж я впав, він повернувся, підхопив мене під руку і завів до найближчого кафе.
- Налийте йому якогось питва. Зовсім чоловікові зле.
Офіціантка ніби навіть не помітила Луїджі, налила мені рубінового напою і я тяжко звалився на лавку.
- Де я?
- Ви в кафе «Сомбреро» на Поштовій площі. В нас найкраща в Києві аква де хамайка. Вам викликати таксі?
Але я більше нічого не чув.
Коли я прокинувся то мене оточували люди в гуцульському одязі.
- Ви хто?
Вони мене взяли на руки і кудись понесли. Я погано памʼятаю ці події – єдине на що я звернув увагу – це на мій «Грок» - він не був пошкоджений, лише сильно засипаний снігом. Кабіна була відчинена і я переживав чи не залізуть туди чиїсь допитливі руки.
- Захлопніть двері.
Наступні кілька годин я провів у деревʼяній гуцульській хаті – за мною доглядав якийсь старий знахар. Він те і робив що наливав мені тепле питво і молився наді мною. Потім по мене приїхали лікарі і забрали мене в Яремче – маленького містечка поруч із високогірʼям Карпат Там я пробув ще кілька днів допоки по мене не приїхав Роберт і не забрав до Берліна.
Я погано памʼятав дорогу в Берлін і часто відключався. Аж поки не прокинувся у своїй берлінській квартирі. Все було так само як і тоді коли я виходив звідси позавчора дорогою на аеродром. Мене привітала моя дружина, ми поснідали, я поцілував її і накинувши пальто побіг надвір.
Ранішній Нойкьольн шумів так як і завжди – і я не бачив у ньому нічого дивного – це був той самий Нойкьольн який я покинув по дорозі в Україну. Все було так як я звик – німці так само як і завжди рухалися по правій стороні дороги а діти бігли в гімназію, що була по лівій стороні від воріт мого будинку.
- Гер Цвайс, коли тут нарешті закінчать ремонт? – питав я у нашого консьєржа і тикав на звішані непотребом стіни нашої альтбау.
Він лише посміхався.
- Я себе це питаю кожного ранку і ніколи не знаходжу відповіді.
Я відчував шок. Мені хотілося повернутися до Києва, я не розумів, що я тут роблю, зрештою я не знав які зірки я побачу на сьогоднішньому небі але сподівався, що вони будуть або земні або сомбрерівські. Я собі навіть не хотів уявляти, що Луїджі пожбурив мене у ще якусь третю галактику – напевно ще дальшу від Чумацького Шляху ніж Сомбреро.
Спочатку я хотів розказати це все Роберту або дружині, але ніяк не міг наважитися. Зрештою і розказувати не було чого – з першими променями сонця я починав усе забувати і записував цей текст допоки в моїй уяві ще остаточно не зник ні сам Луїджі, ні спіральні хмари Сомбреро, ні дзеркала, ні Поштова площа. Я забував усе як дитина, яка наче говорить своєю мовою, а потім поки дорослішає не може згадати, що ж вона хотіла сказати батькам. Єдине, що мене і тішило і лякало – я втратив здатність дивуватися а слово дежавю для мене стало означати більше ніж для будь кого.
Наступними ночами я бачив на небі Велику Ведмедицю. Ми з дружиною розглядали її сидячи на балконі і я захотів зробити нам фото. Я нащупав у кишені телефон і разом з ним вийняв невелику записку.
« До зустрічі у майбутньому»
- Від кого це? У якому майбутньому? - почала кокетливо допитуватися моя дружина.
Я пожбурив записку на землю та обійняв її.
- У тому майбутньому де ми з тобою разом.
Я знав – на цьому клаптику паперу маленьким шрифтом буде обов’язково дописано - «якщо що я завжди поруч».
І я не помилявся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049453
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2025
автор: Василь Гаврилишин