Представьте себе этот осенний вечер,
этот наследственный сумрак долин и холмов.
Представьте, как это – быть пространством великой меланхолии,
быть полем, на котором вырастают маки депрессии.
Представьте себе обугленные лёгкие фабрик,
музыкальные пропасти шахт, оркестровку портов –
Европа осенью полна движения, полна забот,
воздух пахнет Рождеством, пахнет войной окопной.
Я люблю тебя этой осенью, когда деревья
выразительны и ярки, как отрицательные герои в романах,
когда небо стесняется своего отражения, словно подросток,
когда оно переживает каждый дождь, будто влюбленность.
Я так не хочу уезжать отсюда.
Не нужен мне мир, не нужно бессмертие.
Но жду тебя и думаю, что время можно увидеть,
стоя под деревом, что опадает.
Ровесники века, приходит ваше время.
Приходит, ждёт, когда вы повзрослеете,
чтобы забрать вас в пехотные батальоны,
чтобы заполнить вами осенний воздух.
Раз в сто лет время снимает урожай поколения,
раз в сто лет история режет себе запястья.
Представьте, как остро ощущаются запахи в двадцать лет,
как хлеб горчит, как радует холодная музыка.
Я говорю о смерти, что не пугает,
не имеет веса, не имеет корней.
Просто представьте, что есть этот вечер,
есть эти двое, и есть ночь между ними.
Большое предвечерье, большие сумерки.
Маковые поля вдоль железнодорожной насыпи.
Ландшафт, где так много привычного,
так много жгучего и золотого.
Так много листвы.
Так много камня.
И недостаёт любви, так остро её не хватает.
Но вот представьте – если б её не было вообще.
11.10.2025
(Перевод с украинского)
Лілі Марлен
Уявіть собі цей осінній вечір,
цей спадковий присмерк долин і пагорбів.
Уявіть, як це – бути простором великої меланхолії,
бути полем, на якому виростають маки депресії.
Уявіть собі обвуглені легені фабрик,
музичні провалля шахт, оркестровку портів –
Європа восени сповнена руху, сповнена турбот,
повітря пахне Різдвом, пахне окопною війною.
Я люблю тебе цієї осені, коли дерева
яскраві і виразні, мов негативні герої в романах,
коли небо соромиться свого відображення, наче підліток,
коли воно переживає кожен дощ, ніби закоханість.
Я так не хочу звідси їхати.
Мені не потрібен світ, не потрібне безсмертя.
Але чекаю на тебе, і думаю, що час можна побачити,
стоячи під деревом, яке опадає.
Ровесники століття, надходить ваш час.
Надходить, чекає, доки ви подорослішаєте,
щоби забрати вас до піхотних батальйонів,
щоби заповнити вами осіннє повітря.
Раз на сто років час знімає врожай покоління,
раз на сто років історія ріже собі зап’ястя.
Уявіть, як гостро відчуваються запахи в двадцять років,
як гірчить хліб, як тішить холодна музика.
Я говорю про смерть, яка не лякає,
яка не має ваги, не має коріння.
Просто уявіть, що є цей вечір,
є ці двоє, і є ніч між ними.
Велике надвечір’я, великі сутінки.
Макові поля вздовж залізничного насипу.
Ландшафт, в якому так багато звичного,
так багато палючого і золотого.
Так багато листя.
Так багато каменю.
І не вистачає любові, не стає її, бракує.
Але ось уявіть – якби її не було взагалі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049362
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 12.10.2025
автор: Станислав Бельский