Говіє осінь із дощем у парі,
А що їй нині, адже закохалась,
Під звуки вітру, що грав на гітарі,
Лише так мило йому посміхалась.
О це кохання, солод поцілунків,
Край неба ніби виграє заграва
Він шанобливо, аж п’янів від трунків,
Коли красу, вона під ним втрачала.
Барвистість одягу полонить серце,
Дотик краплин, як срібне намисто,
Попід ногами дзеркальне озерце,
Обросив ніжки, але ж не навмисно.
Ховались хмари вдалечінь, не зрада,
Місяць у змові з вітром, той ревнивець,
Мабуть навічно то його проказа,
Бо не байдужий, на жаль, до вродливих.
На ранок осінь себе не пізнає,
У відзеркаленні води плаксива,
Навіщо Боженько, мені придаєш,
Чарівність, вроду, то ж досить мінлива…
Вже вітер тихо грає на гітарі,
Йому на часі, вдаль розносить печалі.
11.10.2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2025
автор: Ніна Незламна