Його кохання, перше, ще не сміле,
Назовні рвалось молодим вогнем.
Душа контролювать себе не вміла –
В своє майбутнє кликала мене.
Ці почуття він ніс, немов святиню,
Аби мені покласти на поріг,
Чекав на рушники мої й хустину,
Для себе в чистоті мене беріг.
Кохання це було випробуванням
І не лише для нього – для обох,
Запанувало ніжне хвилювання,
Та не дозволив разом бути… Бог.
Мене послав поближче до Полтави,
Де доля іншого швиденько припасла.
Його на службу в армію послала,
Після якої виїхав з села.
Кожен пішов стежиною своєю,
Хоч подумки стрічалися й не раз,
Обтяжені роботою, сім’єю.
Живим лишавсь вогонь далеких фраз:
«Люблю тебе, кохана, більше матір, –
Слова злітали із юначих вуст, –
Скажи, як можна у собі тримати
Те, що горить?» – Я згадую й… молюсь…
Адже давно його уже немає:
Життя його Чорнобиль проковтнув,
Та іноді у спогад прилітає,
Хоч осінь пережито не одну.
Летять літа, спішать вони у вирій,
З якого не повернуться назад.
Я тут іще. «У нього – інший вимір», –
Нагадує непрохана сльоза…
Кохання перше, що ти робиш з нами?
Хто плутає до щастя нам стежки?
Комусь вони з гіркими полинами,
Комусь – рівненький щлях і не тяжкий.
8.10.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049285
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.10.2025
автор: Ганна Верес