Оповідання
Ця пригода сталася з Миколкою влітку, під час канікул. Вся родина Петренків на ціле літо приїхала на гостини до бабусі Єви в село. Хлопчик завжди з нетерпінням чекав на літні канікули. Йому дуже подобалося у селі. Любив Миколка місцеві краєвиди: неглибоку, вкриту білим лататтям та яскраво-жовтими водяними ліліями річку Остер, широчезні зелені луки із запашними квітами й травами, ліс, що чаїв у собі безліч таємниць та був наповнений різноманітними шерехами, запахами, звуками. Любив хлопчик і завжди прибрану, ніби до свята, бабусину хату, її чисте, засіяне чорнобривцями подвір’я. Тут Миколку зустрічало чимало усілякої живності: зграйка веселих гусей, з десяток зозулястих курочок та галасливий півник, лискуча, з довгими білими війками, руда корівка Веста, пухнасті кролики Сеня й Веня, кіт-бешкетник Мурко та вельми охочий до розваг плямистий пес Рябко.
Миколці подобалося зустріти яскравий сонячний ранок, поснідати приготованою бабусею Євою смачною яєчнею зі шкварками та свіжим, щойно з печі, ароматним, з хрумкою скоринкою, житнім хлібом, випити кухлик ще теплого домашнього молочка, одягнути на маківку крислатого солом’яного бриля і гайнути з непосидючим Рябком на цілісінький день до річки на риболовлю або ж до лісу чи на луки – за пригодами.
Щоденне спілкування з природою йшло хлопчикові на користь. Він міцнів, витягувався вгору, його шкіра набувала золотавого відтінку від засмаги. Миколчине волосся кольору стиглої пшениці вигоряло на сонці, ставало більш жорстким і задерикувато стирчало з-під капелюха. Швидкі, мов блискавиці, зелені, мов лугові зарості, оченята хлопчика захоплено дивилися на цікавий світ довкола, ніби шукаючи на чому зупинити погляд саме цієї миті. Так і минали його канікули: у пошуках чудернацьких пригод та ще зустрічах і веселих гомінких забавах із друзями, яких не бачив протягом року. Вже безліч приємних вражень та спогадів про літо назбиралося в кишеньці лляної сорочечки маленького шукача пригод Миколки.
– Буде про що розповісти однокласникам при першій зустрічі у новому навчальному році, – із задоволенням думав хлопчик. – Та й здивувати буде чим.
Канікули добігали кінця. У сховку, на горищі дерев’яної хатинки бабусі Єви, чекали на свій «зоряний» час знайдені Миколкою за літо трофеї: подаровані прадавнім лісом камінчик бурштину та оленячий ріг, викопана на городі старовинна монетка, стріляна гільза з мисливської рушниці дідуся, величезне гусяче перо, яким хлопчик написав листа своєму товаришу з Чернігова, старезна скляна чорнильниця. Ще багато чого незвичайного було у тому Миколчиному сховку. Хлопчик навіть сам не міг пригадати усього, що наскладав туди за літо. І для своєї улюбленої вчительки Олени Іванівни він також приготував сюрприз: засушену гілочку лікарської ромашки, яскравого метелика лимонницю, власноруч зліпленого із солоного тіста та спеченого у бабусиній печі жайворонка.
– Вчительці сподобається мій сюрприз, – тішився Миколка. – Вже і скучив я за школою, гамірними вуличками рідного міста, своєю затишною кімнаткою у п’ятиповерховці, тихим парком, що росте біля нього. У селі гарно, але й додому кортить.
Лишався ще тиждень теплого, стиглого літа. Родина Петренків готувалася до переїзду в місто. Батьки з бабусею збирали врожай червонобоких помідорів, копали картоплю. Миколка теж не лишився осторонь: допомагав вибирати овочі та переносив їх цеберком до клуні. День був сонячний, спекотний. Татусь витирав натрудженою долонею піт з чола, бабуня порепаними руками складала до кошика такі ж само порепані, як її руки, дозрілі помідори. Матуся смажила на пательні картоплю з салом та цибулею. Від тієї простої сільської страви так смачно пахло, що аж Мурко з Рябком прибігли до матусі й крутилися біля її ніг, сподіваючись, що і їм перепаде картопельки.
Аж раптом чисте небо затягло густими, сірими, схожими на хижих драконів, хмарами. Сонечко зникло, а з неба полились на пересохлу землю, яка давно за ними тужила, рясні, майже гарячі, просякнуті серпневим сонцем, краплі дощу. Почалася літня злива. Нестримний вітер підхопив ще пусте, не наповнене картоплинами цеберко, вирвав його з Миколчиних рук і поніс його кудись далеко. Хлопчик хотів побігти за відеречком, але тато тому завадив.
– Синку, не треба! Хай собі летить. А ти хутчіш біжи до хати та ховайся від дощу, і ми з бабусею теж невдовзі повернемося, ось лиш картоплю й помідори в кошики повкидаємо, – гукнув батько.
– Добре, татку. Я у двір піду. Там же Сеня з Венею пасуться, то треба ж їх до повітки загнати, у клітки посадити. Та й курей з дощу забрати, – відповів хлопчик.
Миколка швидко повернувся до двору, зробив те, що обіцяв батькові, ще допоміг мамі занести до хати з повітки кринку свіжоздоєного Вестиного молочка. Хлопчина вже збирався зайти до сіней, як його око вихопило чужу біду. На мокрій землі біля хати, у калюжі, борсалося зовсім малесеньке горобенятко. Крильця пташеняти промокли, воно ледь піднімало з води голівку й безпомічно роззявляло свого малесенького жовтого дзьобика. Його батьки безпорадно пурхали поруч з малюком та розпачливо цвірінькали, намагаючись врятувати своє дитинча.
– Як же зарадити цій біді? Як допомогти пернатому маляті? – непокоївся Миколка.
Хлопчик вирішив запитати поради у мами. Матуся запропонувала одягнути нові бавовняні рукавички, щоб горобенятко не пропахло чужим запахом, витягти його з калюжі й покласти назад у гніздечко, що було звите під стріхою хати. Так вони з мамою й зробили. Але перед тим як посадовити малюка до гніздечка, ще добре обтерли його сухим рушничком. Батьки пташеняти одразу ж перестали кричати і повернулися до свого житла. Миколка з матусею бачили, як вони турботливо огорнули горобенятка крилами, щоб зігріти малого.
– Ну ось, синку, ми щойно врятували маленьке життя, – мовила мама й ніжно погладила хлопчика по голівці. – Це чудово, що ти не пройшов повз чужої біди. З тебе виросте справжній чоловік, справжня людина. Тільки справжні люди здатні на такі вчинки.
– Дякую мамо, – сором’язливо опустив очі хлопчик. – Кожна людина має так чинити, бо ж вона людина. Я не зробив нічого особливого, лише те, що підказало мені моє серце.
– Так, мій хлопчику, має, – погодилася мама. – Але ж не всі так роблять. Більшість людей байдуже пройшли би повз, не помічаючи чужої біди. А ти допоміг і врятував пташку. Пишаюся тобою, сину! Ніколи не будь схожим на тих людей, які не здатні прийти на поміч іншим. Знай, що байдужість, людське небажання допомогти убиває. Але та байдужість убиває й саму не здатну на добрі відповідальні вчинки людину. Серце такої людини стає черствим. Спочатку її серце, а потім і сама вона стає такою: черствою, схожою на уламок крижини.
– Ні, матусю, я крижаною людиною ніколи не буду. Обіцяю, – мовив Миколка.
– Я знаю, – лагідно відказала матуся. – Ти у мене не черствий, не крижаний. Ти сонячний хлопчик. Таким і залишайся.
Дощ закінчився. Вся сім’я Петренків сіла за стіл обідати. Мама з гордістю розповіла про історію, яка сьогодні трапилася з її сонячним хлопчиком. Миколка ніяковів, татусь посміхався у вуса, бабуся щиро раділа тому, що у неї підростає такий добрий та чуйний онучок. Хлопчикові здавалося, що навіть Мурко з Рябком ним пишаються. Кіт ніби схвально терся об його ноги, а потім вмостився у Миколки на колінах і голосно муркотів, мружачи свої круглі котячі очі. Пес ліг біля хлопчика й довірливо поклав голову йому на ноги.
Швидко промайнув останній літній тиждень у селі. Настав час повертатися Петренкам додому. Бабуся напекла в дорогу солодких вишневих струдлів, налила в трилітрову банку молока. Не забула бабуня і про цибульку, і про бурячки, помідори та картопельку. Усього, чим хата багата, поклала вона в торбинку. Матуся всі ті гостинці дбайливо склала в кошик і разом з торбинкою поставила в автівку. Вирішили присісти на доріжку. Аж ось у дворі почувся лемент. Пес гарчав, кіт кричав. Нічого не можна було розібрати. А на розщепленій на дві половини під час останньої зливи вишні сиділо й виспівувало ціле гороб’яче сімейство. Горобців було троє: двоє великих, дорослих горобців, і одне манюнє пташенятко. Це прилетіла попрощатися з Петренками перната родина врятованого горобчика.
– І Манюня з ними! Він вижив! – Радів хлопчик. – Манюня. Я зватиму тебе Манюня! Прощавай, горобчику. До зустрічі наступного літа!
Автівка Петренків рушила з місця. Вони поверталися до міста. Миколка знав, що мине рік і він знову приїде до бабусі на літні канікули. Тепер там на нього чекатиме ще й Манюня. А у бабусинім дворі ще довго, аж до сутінок, вдячно цвірінькали горобці. І радо, і щемно було бабусі чути їхній спів. Вона разом із дітьми та онуком проводжала в дорогу тепле літечко.
Н. Пашутинська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048732
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2025
автор: Маргіз