Вона ступала, ніби між світів —
немов лише он-он зійшла з Едему.
Її несли обійми вечорів,
де ледь гірчать забуті хризантеми.
Минаючи мовчазні ліхтарі,
зайшла до невеличкої кав’ярні.
А там не стеля — зорі угорі,
неначе надруковані в друкарні.
І налила́ у келих не вино —
а спогад, що пекучий, як зізнання.
Де кожен спрагло випитий ковток
пробуджував у серці сподівання.
Мов марево, флюїди і вогні
пила з горнятка обрії кавові,
бо може істина й не у вині,
а в каві, де є прихисток любові.
Враз озирнулась, а позаду він.
Немов предтеча: під пахвою книги.
Аж трепетно затріскотів камін:
у тінях Раю криється інтрига.
І світ хитнувсь, як келих на краю́.
Він щось писав їй пальцями по спині
Таке палке, що пройняло усю,
неначе жар солодкої провини.
Бариста — що немов зійшов з ікон,
подав тістечко з присмаком жасмину.
А поруч хтось сказав: «Це тільки сон» —
і двері вже зникали в павутину.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048661
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.09.2025
автор: Ольга Береза