Оповідання
У спекотний літній день Микита з Андрійком бавились на подвір’ї бабусі Катрі. Хлопчаки захоплено майстрували агродрон із листа заліза та електродвигуна від старого поламаного вентилятора, який друзі надибали на бабусинім горищі. Креслення та модель дрона розробив сам Микита. Коли друзі стомилися вовтузитись із залізяччям, вони перейшли у затінок під розлогу яблуньку, вмостилися на лаві. Хлопці прямо з гілочок зривали й гризли запашні яблучка білого наливу, жували стиглі сливи та вишні, дбайливо загорнуті у лляну торбинку Андрійковою матусею. Солодкий сік від плодів тік їм аж по ліктях. Товариші спостерігали за схожими на білих ведмедиків легкими пухнастими хмаринками, що пливли по безкрайому небу, й придумували різні жартівливі нісенітниці. Блакитні, мов квіти льону, Микитові та карі, схожі на дві вологі маслинки, Андрійкові оченята мружились від задоволення.
На ґанку стояло повне цеберко холодної колодязної води. Зверху на нього бабуся Катря завбачливо поклала старенький, потрісканий від часу дерев’яний ківшик, щоб діти могли напитися. Микита саме зібрався підбігти до цеберка та раптом помітив, що якась комашина якраз усілася на краєчку відеречка.
– Теж напитися хоче, – подумав хлопчик. – Нехай поп’є. Я зачекаю.
Комахою виявилося сонечко, з яскраво-червоною у чорні круглі цяточки спинкою. Воно поволі перебирало своїми шістьма коротесенькими ніжками по обідку цеберка, намагаючись дістатись води. Микита завмер, аби не завадити комасі.
Андрійко, який нічого не знав про сонечко й відерце, покликав товариша доробляти дрон. Хлопці знову взялися за цікаву справу, і Микитка забув про комашину. Коли агродрон був майже готовий, уперіщив дощ. Хлопчаки хутко зібрали деталі, які не встигли поставити в механізм майже зібраного квадрокоптера, і побігли ховатися від зливи в бабусину хатину. Бабуся Катря пригостила друзів гарячими пиріжками з маковою начинкою та свіжим, іще теплим, козиним молоком. Потім вони довго слухали бабусині оповідки, дрімаючи на канапі, аж поки не поснули.
Прокинулись хлопчаки від лагідних доторків теплих сонячних промінчиків. Сонце ніжно лоскотало дітлахів, цілувало в кирпаті носики та рожеві від сну щічки, плуталось у хлопчачих війках. Дощу ніби й не було. Лише чисто вимита, яскраво-зелена травичка за вікном та прозорі краплинки, що гойдалися на ній, мов намистинки, свідчили про те, що дощик таки пройшов.
– Сонечко! – підскочив з ліжка Микита. – Як я міг про нього забути? Його ж, напевне, дощем у цеберко змило.
Хлопчик швидко вибіг на подвір’я й кинувся до відра з водою. Сонечко було там. Воно з останніх сил трималося на поверхні води й борсалося у цеберці. Микитка склав долоньки човником і обережно, щоб не зашкодити комашині, витягнув її з відра. Сонечко зачаїлося й не рухалося. Хлопчина довго тримав його на долоньці, допоки комаха сушила крилечка. Через деякий час комашина почала кволо пересуватися, повільно переповзаючи з долоні на зап’ясток Микити. Коли крильця у сонечка висохли, воно розправило їх і злетіло. Хлопчик радів, що врятував комашку. Він із посмішкою дивився, як та спочатку сіла перепочити на вишню, а потім піднялася в небо й продовжила свій політ.
– Лети, сонечко! Лети! Десь там на тебе чекають твої дітки!
Минуло кілька днів. Андрійко та Микита доробили свій агродрон та пробували запустити його у дворі. Днина стояла тепла, погожа, безвітряна. Ані шелесне довкола. Дрон чудово й майже беззвучно планував у повітрі. Настав час випробувати літальний пристрій за призначенням. Андрійко уважно перевірив систему обприскування, залив у бак агродрону приготовану Микитою рідину для знищення городніх шкідників і знову запустив коптер. Агродрон тихенько захурчав і поплив у повітрі над бабусиним городом, розприскуючи розчин від шкідників. Хлопці перезирнулись.
– Лети-и-ить! – одночасно вигукнули товариші.
– Гарно летить! Жодного шкідника не лишить на бабусинім городі, – мрійливо сказав Андрійко.
– Так, жодної ненажерливої кузьки тепер там не буде, – відповів Микита. – Увесь урожай бабусі Катрі залишиться цілим. Вона буде задоволена.
Діти щиро раділи, що у них усе вийшло і ще довго стояли на обніжку, пильно вдивляючись у небо. А коли звечоріло, повернулись у двір, щоб покликати бабусю й поділитися з нею своїм маленьким досягненням.
Аж ось на плече до Микити сіло сонечко. Спочатку одне, доволі велике, а за ним підлетіло ще з десяток малесеньких. Велике сонечко тихесенько дзижчало, ніби намагаючись щось сказати Микиті. А маленькі сонечка з’юрмилися навколо нього, мовби танцюючи вітальний таночок. Хлопчик дивився на це, немов зачарований.
Із хати вийшла бабуся Катря. Побачивши сонечок на плечі в Микити, вона підійшла до нього і, ласкаво пестячи по голівці, промовила:
– Онучку мій, ти зробив добру справу, коли врятував комашинку. Тепер вона прилетіла тобі подякувати та познайомити зі своїми дітками.
– Схоже на те, бабуню, – розчулено відповів Микитка. Його очі сяяли від щастя.
Щоранку тепер на бабусиній груші та вишні можна було побачити з десяток сонечок. А ось кузьки у садочку зовсім зникли. Не з’являлися вони й на городі.
– Це сонечка знищили кузьок, – пояснювала бабуся Катря онукові. – Так вони за твій добрий вчинок тобі віддячили.
Бабусина грушка, вишня, сливка та яблунька щедро дарували домашнім мешканцям свої плоди. Таким чином деревця віддячували сонечкам за знищених шкідників саду, бо за добро добром платять.
А на бабусинім городі восени теж рясно уродило всілякої городини: і запашних зелених огірочків, і м’ясистих червоних помідорів, і цибульки, й часничку. Дуже тішилась бабуся Катря гарним урожаєм. Раділи й Андрійко з Микитою – їхній агродрон теж зробив свою добру справу.
Надія Пашутинська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048546
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2025
автор: Маргіз