У тиші, де повітря — як обітниця,
де пальці — не слова, а інструмент,
де погляд — це не запит, а провісниця,
що знає кожен нерв і континент.
Там шкіра — не для одягу, а пам’яті,
а звук — не для розмов, а для межі.
І час одне для одного — незайнятий.
Вуста там не слова, а рубежі.
Там жести — як відлуння у артеріях.
Гори! Кричи! Ніхто тобі не зась.
І кожен дотик — запальна містерія,
де святість із пекельністю злилась.
Там небо — не над нами, а у кожному,
і небо те — не синє — пломінке.
Там ми були до божевілля схожими,
неначе прожили удвох віки.
«Ще ближче…» — шепотіли в миті марева
обпечені від подиху вуста.
Й тіла, мов ріки, там пускались берега,
щоб далі в прірву падати з моста.
©ОБереза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2025
автор: Ольга Береза