Я не спиню тих невгамовних спиць
і не сповільню часу грізні жорна.
Хоч струм, мов спалах сотень блискавиць,
тече під шкірою, як хміль у кронах.
Нам би тепла, що лине від зіниць.
Нам би обіймів, що не зрахувати.
І байдуже, що час бистріше птиць.
Нам би прощати! Вірити! Кохати!
І буде крок у темряві новий,
немов молитва, писана на глині.
А шепіт стане музикою слів,
що струнами бринить у кожнім нині.
Бо не усі слова — лише для гри.
Є тиша, де тримтить і кров, і камінь.
Є погляд, що розхитує мури,
і мить, яка лікує давні шрами.
Вкривають сутінки чужі дахи,
навіюють у вушко колискову.
Ну а мені б — позбутися жаги,
кудись подіти тугу вечорову.
Та навіть, коли світ навколо спить,
я не засну — чекатиму рятунку.
Пізнати Вас — то наче відгоріть
і відродитися в новому поцілунку.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048333
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2025
автор: Ольга Береза