Король i жебрачка український переказ
Переказ балади
King Cophetua and the Beggar-Maid.
Балада знаменита в тому числі завдяки деяким згадкам у шекспірівських п'єсах, де контекст дозволяє припустити іронічне ставлення драматурга до її сюжету. Найвідомішу з цих згадок винесено в епіграф переказу.
Я намагалася зробити цей переказ ближчим до оригіналу, ніж свій російський переказ, який зробила раніше: тепер я досвідченіша, включила у переказ більше образів з оригіналу.
Оригінал:
King Cophetua and the Beggar-Maid
I read that once in Affrica
A princely wight did raine,
Who had to name Cophetua,
As poets they did faine.
From natures lawes he did decline,
For sure he was not of my minde,
He cared not for women-kind
But did them all disdaine.
But marke what hapned on a day;
As he out of his window lay,
He saw a beggar all in gray.
The which did cause his paine.
The blinded boy that shootes so trim
From heaven downe did hie,
He drew a dart and shot at him,
In place where he did lye:
Which soone did pierse him to the quicke,
And when he felt the arrow pricke,
Which in his tender heart did sticke,
He looketh as he would dye.
«What sudden chance is this,» quoth he,
«That I to love must subject be,
Which never thereto would agree,
But still did it defie?»
Then from the window he did come,
And laid him on his bed;
A thousand heapes of care did runne
Within his troubled head.
For now he meanes to crave her love,
And now he seekes which way to proove
How he his fancie might remoove,
And not this beggar wed.
But Cupid had him so in snare,
That this poor begger must prepare
A salve to cure him of his care,
Or els he would be dead.
And as he musing thus did lye,
He thought for to devise
How he might have her companye,
That so did ‘maze his eyes.
«In thee,» quoth he, «doth rest my life;
For surely thou shalt be my wife,
Or else this hand with bloody knife,
The Gods shall sure suffice.»
Then from his bed he soon arose,
And to his pallace gate he goes;
Full little then this begger knowes
When she the king espies.
«The gods preserve your majesty,»
The beggers all gan cry;
«Vouchsafe to give your charity,
Our childrens food to buy.»
The king to them his purse did cast,
And they to part it made great haste;
This silly woman was the last
That after them did hye.
The king he cal’d her back againe,
And unto her he gave his chaine;
And said, «With us you shal remaine
Till such time as we dye.
«For thou,» quoth he, «shalt be my wife,
And honoured for my queene;
With thee I meane to lead my life,
As shortly shall be seene:
Our wedding shall appointed be,
And every thing in its degree;
Come on,» quoth he, «and follow me,
Thou shalt go shift thee cleane.
What is thy name, faire maid?» quoth he.
«Penelophon, O King,» quoth she;
With that she made a lowe courtsey;
A trim one as I weene.
Thus hand in hand along they walke
Unto the king’s pallace:
The king with courteous, comly talke
This begger doth embrace.
The begger blusheth scarlet red,
And straight againe as pale as lead,
But not a word at all she said,
She was in such amaze.
At last she spake with trembling voyce,
And said, «O King, I doe rejoyce
That you wil take me for your choyce,
And my degree so base.»
And when the wedding day was come,
The king commanded strait
The noblemen, both all and some,
Upon the queene to wait.
And she behaved herself that day
As if she had never walkt the way;
She had forgot her gowne of gray,
Which she did weare of late.
The proverbe old is come to passe,
The priest, when he begins his masse,
Forgets that ever clerke he was
He knowth not his estate.
Here you may read Cophetua,
Through long time fancie-fed,
Compelled by the blinded boy
The begger for to wed:
He that did lovers lookes disdaine,
To do the same was glad and faine,
Or else he would himselfe have slaine,
In storie, as we read.
Disdaine no whit, O lady deere,
But pitty now thy servant heere,
Least that it hap to thee this yeare,
As to that king it did.
And thus they led a quiet life
During their princely raine,
And in a tombe were buried both,
As writers sheweth plaine.
The lords they tooke it grievously,
The ladies tooke it heavily,
The commons cryed pitiously,
Their death to them was paine.
Their fame did sound so passingly,
That it did pierce the starry sky,
And throughout all the world did flye
To every princes realme.
Мій переказ:
Король і жебрачка
Молодий Адам Купідон, той, хто зробив такий відмінний постріл, коли король Кофетуа закохався у дівчину - жебрачку. Меркуціо. В. Шекспір. Ромео і Джульєтта, акт 2, сцена 1.
В перекладі Ірини Стешенко
"Чи подратуй її синка сліпого,
Хлопчиська Купідона, що так влучно
Пустив стрілу, й король Кофетуа
В жебрачку раптом закохався!"
Ця оповідь — в літописі,
Тож зовсім не нова.
При владі був десь в Африці
Король Кофетуа.
Природу дратувать бажав,
Дівчат, жінок не поважав
І вперто шлюбу уникав.
На погляд мій, дивак.
Та якось бачить він з вікна:
Жебрачка-дівчина одна,
В лахмітті сірому й сумна...
Здійснилась доля так.
Хлопчисько той, легкий штукар,
Що губить нас без меж,
Віддать його Венері в дар
Задумав врешті-решт.
Божок стрілу безжально взяв,
У серце цілив і стріляв.
Холоднокровний біль пізнав
Уперше за життя.
«Був вільний — волі не зберіг.
З любові я сміятись звик.
То що ж тепер? Потрапить зміг
В полон без вороття?»
Король жебрачку покохав
І бачить жереб свій.
Даремно ліків би шукав,
Палає крижаний.
«Тебе дружиною назву,
Вінець на тебе одягну,
Як ні — тоді я смерть прийму,
Я зникну, наче дим!»
Іде надвір її шукать,
Жебрачку милою назвать.
Цій дівчині і не вгадать,
До шлюбу стане з ким.
- Королю наш! Віки живи! -
кричали жебраки.
- А нас хоч трохи наділи.
Щоб їли діточки!
Він гроші кинув жебракам,
До любої підходить сам.
Щаслива мить то — бідарям,
Веселий галас, крик…
Вона останньою була,
Хто гроші взяв — так зволікла.
На нього очі підняла,
Миліші від усіх!
- Не бійся, серденько, ходім:
Гріха нам не вчинять.
Бажаю відданим твоїм
Я чоловіком стать.
Не бачив кращих на землі,
Вже жінки не шукать мені,
Слід тільки вимитись тобі,
Життя, любов — твої!
Як звешся ти? - був ніжним тон.
Відповіла: - Пенелопон.
Присіла низько, та не сон -
Піднесення її.
Король з жебрачкою удвох,
Рука з рукою, йдуть.
Він хоче в час палких розмов
Кохану пригорнуть.
Вона почервоніла вмить,
За тим же почала біліть
Та не одразу — говорить:
Здивований дух став.
Тремтів і голос: «Пане мій,
Я рада ніжності твоїй;
Адже мій зовсім рід низький,
Та ти мене обрав!»
Король не бачив перепон,
Вчинив, як обіцяв.
Свою красу Пенелопон
Він за дружину взяв.
Лахміття сіре геть зняла,
Вбрання розкішне одягла,
Немов весняний квіт, була
І це — від перших днів.
Так проповідник видатний.
В промовах — завжди показний,
Забув про досвід свій шкільний,
Коли не він ще вчив.
Про цих коханців що сказать?
Амур звитягу мав.
Задумав короля з.єднать
З жебрачкою — з.єднав.
Любові ти не зневажай,
Могуть хлопчиська визнавай,
Пересторогу теж приймай:
Він викаже себе.
Коли до тебе я тягнусь,
Нехай смішним не видаюсь.
Інакше — думать не берусь,
Підкорить хто тебе…
Ця оповідь — в літописі,
Тож зовсім не нова.
Ось разом, як в житті — в землі
Кофетуа й жона.
Панове сльози пролили,
Жалобу пані одягли,
В народу ж втіху відняли -
Заміни він не мав…
До зір їх слава піднялась,
По світу з вітром рознеслась
І ця ось пісенька знайшлась,
Що я тобі співав.
Переклад 25 — 31.08.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048325
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2025
автор: Валентина Ржевская