Ви доторкніться — і тремтить рука,
мов струни, що самі себе озвали.
Я хочу, щоби довга ця ріка
впадала в надбуремні Ваші далі.
Ви не питайте, що мені болить,
і розумом не міряйте бажання.
Я у тендітнім «так» спалю мости,
згоряючи в коханні щосвітання.
Ви знаєте: пізнання — не вінець,
за родимкою — знов нова безодня.
І навіть найупертіший мудрець
схиляється, коли любов самотня.
Ховаю спраглий опік на вустах,
два келихи виношу на веранду,
де в тиші вечоровій, наче птах,
спадає сукня з брошкою смарагду.
Ми запливемо далі берегів,
де мова — дотик, а думки — безмовні.
Де наші душі — вільні, молоді,
і час для них уже стає умовним.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048300
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.09.2025
автор: Ольга Береза