У ніч, де слово — ключ до Ваших снів,
зійшло мовчання, як шовкова хвиля.
Воно торкнулось — не вустами, ні,
а тінню думки, що вогонь зросила.
Ви йшли крізь світ, неначе крізь пургу,
де кожен крок — як дотик до спокуси.
І місяць, мов мисливець на жагу,
прицілом міряв наші землетруси.
Я так любила смуток Ваш і сміх,
і кожне слово — одкровення раю.
І дотик Ваш — неначе перший гріх,
що восени так розквіту бажає.
Як палко падав оксамит одеж…
Як Ваше серце тріпотіло дужче.
Нас поєднали тисячі мереж,
неначе на землі немає кращих.
І байдуже, що час на всі боки
сріблясті нитки в скроні уплітає.
Нам погляду б на відстані руки,
бо свій свого й в зіницях упізнає.
Бо тіло — храм, де кожен нерв — струна,
Подудніє. Смеркається. Світає.
Ви — не миттєвість, Ви є глибина,
що в поцілунку вічність відкриває.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.09.2025
автор: Ольга Береза