***

Жахливо,
у  двадцять  першому  столітті
знати,
що  тебе  можуть  вбити
крилаті  ракети.

Так  просто...
В  епоху  технологій,
безпілотників
і  штучного  інтелекту.

Що  «Шахеди»
цілять  у  ліжка,
в  кухні,  в  автобуси...
Що  люди  —  просто  мішені.

Що  життя,
Богом  дароване,
забирають  якісь  навіжені.

Що  життя,
яке  й  так  занадто  коротке,
обривається  під  завалами.

Смерть  —  під  школами,
лікарнями,  будинками...
Боляче  дихати.
З  кожним  подихом  —
втрати  та  рани.

Сирени  вночі.
Кожен  звук
може  бути  останнім.

Ми  ніяк  не  чекали  цієї  війни.
Ми  мріяли  про  звичайне.

Кожен  ранок  —
то  справжній  дарунок.
І  зовсім  не  хочеться  кави...

Поспішаємо  впевнитися,
що  всі  —  живі.
Радіємо,  коли  ближні  з  нами.

Очі  дивляться  у  порожнечу,
і  кожна  мить
стає  молитвою.

Дивно,
у  двадцять  першому  сторіччі
лиш  за  те,  що  живеш  на  Вкраїнській  землі  —
Бути  вбитими.

Жахливо,  
що  діла  нікому  немає,
що  гинуть  невинні.
Скільки  ж  смертей  ще  повинна  прийняти  земля
Щоб  зникли  війни?

©  Тетяна  Купрій,  2025.          

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048161
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.09.2025
автор: Тетяна Купрій - Кримчук