Весняний вітер здійме волосся, за мить сильніше вже куйовдить коротку зачіску. У намаганні за перила взятись, на якийсь час собі шукає захисту. Щоб одночасно, білий шовковий шарфик втримати на плечах. Ледь-ледь вдається приховати сльози, які миттєво з’явились на очах.
В один прекрасний літній вечір, подарував їй милий. Вже відчувала, у стосунках мав серйозний намір, зазираючи в очі, казав, що з нею щасливий. Думок сплетіння, як розплутати цей клубок. Наважитися, від відчаю втекти, туди де він, до зірок. Щоби навічно, поруч бути, зробити крок.
Вже крок за кроком, кожен відчутний, як кров пульсує в скронях. Та якби її, Бог почув, то напевно, не пізнала би горя. Думки, як стріли пронизують все тіло. Хоч відчуває страх все ж далі, йде сміло. Погляне вдалину, дома і ліхтарі, місто готується до сну. А їй все байдуже, з усіх думок, вибрала лиш одну. При мені шарфик, коли зустрінемося, на тебе я його накину і ніжно обійму.
Здається східці завеликі. Чому війна, люди дволикі.
Їх лицемірство, страх перед правдою? Чому й навіщо завдає болю. На жаль, у котре хочуть знищити націю, забрати волю.
Дома довкола, на примари схожі, на міст піднялася. Її зустріли хмари, надто чорні, думки наразі, ніби попали в жорна. Та все ж присіла на останню із східців. До рук би взяти любимий інструмент, заграти на сопілці. Ну, як тоді, коли з милим гуляли в гаю. Кохання ніжність, перебували у Божественній любові, у раю. Де спів пташиний і запах квітів спонукав до сп’яніння. І в один такт бились серця, порозуміння. І знов до неба мрії, як птахи, в надіях досягти бажаної висоти.
Навчання в льотному училищі, він втішався. Було, немов дитина, з паперовим літаком грався. Вона кричала, не лети, мене візьми із собою. Він посміхався і казав,
- Тож почекай, ще трохи, наступною весною. Як вже літатиму, тоді щасливі будемо з тобою.
У літню пору їздили за кордон, тепер неначе, то був сон. І Чорне море,теплими водами, ласкаво обіймало, здіймались пінні хвилі. Безхмарне небо, до подорожей надихало, раділи кожній світлій днині.
Війна, це слово страшно було прийняти. Всі хвилювання важко приховати. Іспити за кордоном, на два роки поспіль. Страждання знала, лише холодна постіль. Навіть сльозами не могла зігріти, щодня в роботі та й там, не знайшла втіхи.
Мати при зустрічі гладить плече,
- Я розумію, як серденько болить, безжалісно пече.
- Так мамо, люба, аж німіють руки. Я так його кохаю. Розлука, це страждальні муки. Казав для нього, зірка рання. Почуй мене, не проживу і дня, без його кохання. Ми ще зі школи дали клятву, молились Богу, то ж я не вправі порушити угоду. Ні-ні, без нього дихати не зможу.
- Молись, тримайся, будь сильною, доню, завари м’яти, а мені пора додому.
Минали дні, зривається ночами, небо в пітьмі, вже написала лист для мами. Й відразу випила заспокійливу пігулку. Сховала смуток, лист поклала у шкатулку. Там де сережки, які він на свято весни подарував. Тоді, був ясний день, в коханні зізнався, вперше поцілував. В теплих обіймах називав королевою. Вже посміхалась, казала ні-ні, мені більше пасує бути березневою феєю. Адже в гаю поміж дерев, пролісків гуляли. Що біда прийде не думали й не гадали.
До уст злегка торкнулася рукою, а по щоках сльози рікою. За мить то ніби грім та ні, добрався ворог і сюди. О, Господи та чи там, на сході, замало наробив біди?!
Дзвінок у двері. Цікаво, в цю пору хто може бути? Не спромоглася й капці взути. Босоніж, в літньому халаті на запах, мелькнула усмішка, сяйво у очах. Можливо це коханий мій? Та й зазирнула у дверне вічко. Ні це не він, все ж відчинила двері. Від хвилювання в голові дзвін. Вже чує голоси, немов у печері. Два чоловіки, у військовій формі, дали їй випити води. Сиве волосся, у очах смуток, мабуть від журби. Один з них, глухим голосом, слова плинуть луною,
- Ви тримайтеся, пробачте, потурбували такою порою. Та справ багато, ця війна проклята. На жаль, за волю – дорога плата. Прийміть ви наші співчуття. Загинув, як герой, не встиг катапультуватись, пробачте нас. Що повідомили ми вас, у цей вечірній час.
- То не на іспитах він був, на війні?
Військовий голову схилив,
- Пробачте ви мені. Не знав, що тримав у секреті. Він майже тиждень пробув у лазареті. Сказав не турбувати вас, всі намагалися спасти. Та не змогли, вночі, покинув цей світ.
Тремтячі руки стиснуті в кулаки, з грудей вирвався божевільний крик. З кімнатних квітів, враз упав весь цвіт.
Два дні немов у темряві, з якої вибратись не в змозі. Знайомі, друзі у поклоні, квіти губились, по дорозі. Не вгамувати відчай і страждання. Навіщо, за що зруйнували життя, щире кохання?
Безсонна ніч, задовгий, похмурий день, нині не чути пташиних пісень. Лиш вітер тихо пестить обличчя. Надвечір рішення, хоч виникало протиріччя. Не миле місто і життя довкола. Деінде руїни лякають, вечірнє сонце позирає кволо. Мабуть й природа відчуває настрій буття.
- Ні-ні,- шепоче тихо,
- Без тебе, не маю майбуття.
Вона дивиться до течії річки,
- Скоро з тобою, попадемо у лоно нічки.
Ледь-ледь вдалося пролізти за перила. Гроза зненацька, з гуркотом землю накрила. Наперекір всьому, не тиснуло в грудях, війнув вітер, відчуває радість, ніби замала крила. Зробила крок, донизу падає, здійнявся шарфик над рікою. Її вода прийняла, за мить виринає, вмить підхопила його рукою. Зненацька жар, раптовий холод, в обіймах виру, вже течія, спромоглась сховати останню хвилю. Схилились водорості ніби у сні, спонукаючи до пітьми. Від вітру шурхіт по воді, якби ж то не було війни.
20.09.2025.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048074
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.09.2025
автор: Ніна Незламна