Сьогодні випадково знайшов в домашніх записах один з своїх старих дитячих віршів. Так, їх були десятки - однак я їх особливо не беріг - то дарував комусь, то забував у старих зошитах. Та й чого дивуватися школяру.
Тільки закінчуючи 10 клас - в 2016 році - я зареєструвався в Клубі Поезії і став публікувати деякі свої роботи. Завдяки тому і можу тепер порівнювати себе тоді і зараз. І так зможу порівняти і за кілька років.
Цей вірш був моєю гордістю в 7 класі і я вважав його втраченим. Тепер він стає моїм найдавнішим збереженим віршем. І хоч він дуже далеко від тих стандартів, які я ставлю собі сьогодні - а проте - це чудова нагода обернутися і побачити яким я був і як я змінився.
Насамкінець - коли б той школяр не писав «20 лютого» - то нинішній 25-літній юнак би не створив того, що я публікував тут останніми місяцями.
20 лютого
Ранкове небо траурно сіріє
За тими кого вбили і вбивають
А вогнище не гасне і не тліє
Вони й багато інших ще палають
Вони горять не просто, захищають
Святих людей від рук силовиків
А хто до них діткнеться - покарають
Німою мовою вогненних язиків
Бандити заховались у чорних кабінетах
І звідти нас завзято проклинають
Вони сидять при гратах і багнетах
Залізні двері надійно замикають
Пройдуть роки, вони умруть
Лише ніяк не зрозуміють
Що українців всіх не перебʼють
Що брудні гроші нікого не зігріють
Будується цегляна барикада
Щілинки є там навіть для бійниць
На Майдані справедлива рада
Показує що в нас серця із криць
І криця не така, що легко розбивають
Вона як діамант тверда і досконала
Про що казати - танки не ламають
То де б уже та влада поламала?
21 лютого 2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048041
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2025
автор: Василь Гаврилишин