Ота блудноока невиспана осінь,
з рум’янцем палким на жагучих щоках,
заплуталась міцно в моєму волоссі —
аж потай ревнують жоржини в садах.
Шептала: «На долю ніколи не сердься.
Гляди, не звикай до солодких оков.
І раптом ударишся серцем до серця —
кохай, умирай та воскресни ізнов!»
А я їй кажу: «Це для мене не просто.
Повір, я палаю інакше, ніж ти.
Усе, що для тебе в природі відносно,
для мене — шалені нестримні вітри.
І поки незримий мій Янгол на чатах,
пильнує, аби буревій цей притих.
Я вчуся мовчати, як вчаться вмирати
герої моїх недописаних книг.
І як же цій осені, вранці на ґанку,
зізнатись, мій друже, і розповісти,
що я уже вкотре у миті світанку
заходжу молитись у Ваші листи.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047970
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2025
автор: Ольга Береза