Такі слова, немов нові вітрила…
А може, й правда, що — то шпарка в рай?
Я ними потай душу освятила.
Та шепче мені осінь злототіла:
«Де пристрасть — тиху гавань не шукай».
Ви сонцем міряли мої дороги
і не пускали зливи у мій світ.
Ви берегли від змови і тривоги
так солодко, так щемно до знемоги.
Я ж Вам — мов непомітний тихий щит.
Так бракне часом дотику й повітря.
Ви ткали крила із ночей та снів,
я в них впліталася, як нитка світла.
І потай ніжно квітла, квітла, квітла…
Як рій із тисячі незримих слів.
То, мабуть, примха й незбагненний трунок:
для вас я вкотре зодягаюсь в ніч.
З-під сукні — два відбитки стиглих бруньок…
І спрага вуст — вкрай небезпечна річ.
Неначе пригубила поцілунок.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047933
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2025
автор: Ольга Береза