Смутком осені лине в думки…
Шелестить вітровіння садами,
Свіжий подих торкає щоки…
Я і осінь, а небо - між нами.
По- осінньому квилить душа,
Я в осінньому пошуку слова…
Розгорнула береза плаща…
Повелася журлива розмова:
Що ж ти, Осене,
холодом йдеш?
Подивись, іще ж зелено наче.
І дощами так часто переш
Хризантеми…А може, так плачеш?
Надвечір'ям згортається день,
Нашептавшись із вітром доволі,
Присмерк зорі з небесних кишень
Розсіває в просвІтку тополі.
Розсипається листя помІж
Трав зелених іще не пожухлих,
Не заводь під осінній капіж,
Бездоріжжям у брилах розбухлих…
Іще горнеться в гІлля листок
І тремтливо шукає зогрітку.
Над водою теплиться місток,
Розбавляючи літню
позлітку.
Ти вкрадаєшся серед зела,
Прифарбовуєш гаму осінню,
Жовтокосі стрічки заплела
І легенько затушуєш тінню.
А поглянь, як ще сонце бринить,
Пломенить у верхів'ях крислатих!
Іще мить, іще мить, іще мить!
Літо проситься ще літувати…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047845
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2025
автор: Тетяна Луківська