Цей ранок…Надто ранній і дуже страшний. Щось десь бабахало,дзвеніли шибки на вікнах і перелякано кричали ворони на подвір’ї.Чоловіка з ліжка підняв пронизливий дзвінок ,в якому керівництво сповістило, що почалася війна. Ми не могли у це повірити, це не вкладалося в голові зовсім,мозок не хотів сприймати ту інформацію, до якої він не був готовий.
Після цього ранку почалося інше життя, в якому став присутнім страх, невпевненість у завтрашньому дні, постійні сигнали повітряної тривоги, повна відсутність бажання читати,писати,їсти,займатись домашнім господарством і всім,що раніше цікавило більше всього. Особливо мучили постійні страхи за дітей і їх сьогодення,бо ніхто не знав,як все складеться далі в Одесі. Так, ми всі розуміли,що наше місто надто складне,щоб його захопити,тут потрібна величезна армія ,досвідчений десант,відсутність шторму і багато-багато іншого. Але ніхто не знав, що робити далі,що буде далі і чим все закінчиться.
Йшли бої за Миколаїв, який закрив собою Одесу і не пустив ворога далі,але кацапи захопили Херсон ,Запорізьку АЕС,багато сіл і містечок Південного регіону,наші воїни боролися за Київ,Київську область і Схід .Летіли ракети ,велика кількість ракет.Ми майже забули про нічний сон і до кінця квітня виходили в коридор під час повітряної тривоги, періодично чули вибухи і читали новини,слухали новини і жили цими подіями, які так змінили наше мирне, щасливе життя ,наш спокій і впевненість у завтрашньому дні.
Наприкінці квітня, після того, як ракета попала в будинок у нашому місті і забрала життя людей,ми вирішили виїхати на деякий час у Волинську область, звідки ми родом.Це було не дуже просто,сім’я велика: два сина,дві невістки, внучка,якій було лише чотири місяці,дві донечки,чоловік ,я,два коти,три собаки,щурик і черепашка.Протягом тижня ми відправляли речі новою поштою ,щоб було легше виїхати таким кагалом. Взяли в потязі два купе і ,коли ми зайшли в середину,почули нові вибухи в Одесі,це прилетіли ракети на аеродром і була знищена злітна смуга. Після цього потяг вирушив у дорогу і я відчула таке полегшення і якийсь навіть спокій,якого вже два місяці не відчувала взагалі.Під час подорожі,а вірніше сказати,евакувації, частенько не спрацьовував інтернет і не було відомо,що відбувається в Україні,але це було навіть добре для мене.Перенасичення поганими новинами і безрадісні два місяці перевтомили мозок і він із радістю прийняв ці зміни.
Дорога вийшла доволі комфортна та спокійна ,і рано-вранці ми дружно вийшли у Луцьку на вокзалі,де нас зустрічали рідні і знайомі,що розчулило до сліз. Навіть тварини поводили себе ідеально, наче розуміли,що так треба, такі зараз обставини. Моє рідне місто дуже змінилося,розбудувалося і жило таким самим розміреним життям,наче немає ніякої війни .Дерева і кущі розцвіли ,скрізь пахло весною і дитинством. На дворі було дуже тепло,і тут я зрозуміла,що не потрібно було пересилати стільки речей. Хоча ,в той момент ми не знали на який термін приїхали і що буде далі. Мої сини зі своїми сім’ями поселилися в квартирі мого тата,а ми з чоловіком і дівчатками поїхали в квартиру,де я провела своє дитинство,а зараз там проживав мій брат зі своєю сім’єю.Правда,його дружина із сином поїхали в закордонну подорож, в зв’язку з війною, і він зараз жив з нашим татом.
Тато дуже зрадів і сказав,що йому стало на душі набагато спокійніше,коли ми приїхали, хоч я не дуже розповідала про те,що діялось в Одесі, але новини зараз не приховаєш від людини,яка вміє читати і слухати.Ми всі дружно набрали з собою різної їжі,напоїв і пішли гуляли в парк на Сапалаївку.Серед розкішної волинської природи я вперше за цей час захотіла по-справжньому їсти,сміятися і говорити.До нас приїхав двоюрідний брат чоловіка і стало взагалі дуже весело,наче війни зовсім не було і все так, як колись.
У Луцьку ми провели два тижні. Ходили у парк відпочинку,в зоопарк,музеї,замок Любарта.Я наче заново пізнавала рідне місто, його історію, його вулиці і людей, які чомусь дуже тебе розглядають, нікуди не поспішають і живуть за своїми правилами спокійним провінційним життям.Зовсі не так,як в Одесі,де життя вирує,всі кудись летять і ніхто на тебе не звертає жодної уваги.Отже,в Луцьку ми почули про подальші події ,які відбувалися на півдні,і наша Одеса далі потерпала від обстрілів(торгового центру,будинків і т.ін.),але все рівно тягнуло додому.Ми всі дружно прийняли рішення про повернення. Страх пройшов ,дуже хотілося прогулятися біля моря,вдихнути одеське повітря на повні груди і… будь, що буде.Твоє місце там, де твоє житло і люди,з якими спілкуєшся останнім часом і до яких вже звикла,де стоять твої квіти на балконах і підвіконні,і їх потрібно поливати і розпушувати,твоя собака у дворі,яку ти підгодовувала останнім часом і вона вже сумує за тобою,а ти за нею.Так,ми повернулися в нашу сонячну, запилену і спекотну Одесу,до якої прикипіли всім серцем за ці вісім років.
Коли я піднялася в свою квартиру,відразу зрозуміла,що повернутися було правильним рішенням.Зустріла сусідку,яка дуже зраділа,що ми вдома. Вона розповіла,як сиділа одна в нашому спільному коридорчику і плакала,злякавшись вибухів, коли підірвали торговий центр.Мені стало якось навіть незручно і дуже її шкода.Не знаю,як далі складуться обставини,але не поїду вже нікуди,хіба вже зовсім буде погано.Будемо налаштовувати себе на хороше,на скільки це можливо в умовах війни.
Життя продовжується.Воно вже ніколи не буде таким,як було.Потрібно звикати до іншого,жити далі в екстримальних умовах,які вже стають для нас звичайними,буденними.Світ ніколи вже не буде спокійним,він став анархічним, без правил, жодних гарантій безпеки. Наступило прийняття всього, що тепер є, і стало легше. Головне-вижити,не здатися,щоб потім жити і розповісти про це майбутньому поколінню.
15.06.2022 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047684
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2025
автор: Руслана Сапронова