А хто там знов про терни і пастки?
Про рани й сіль, здобуті у любові?
Я знаю — всі ми тут мандрівники
із щемом, тугою й сльозою соли.
Та я шукаю промінець тепла,
бо того що боліло, — уже доста.
Он літечко вже тихо відгора…
Он журавлі кружляють чорнохвості…
Вже осінь носить яблука на торг,
чийсь кіт приблуда знову ловить пташку.
Старий сусід співає, наче Бог,
і норовить десь пригубити пляшку.
Згори позиркують на Євин плід
пузаті хмари, наче сиві стражі,
спостерігають, як здурів цей світ.
Анге́ли роблять фоторепортажі.
Між небом і землею — тиха мить,
де серце вже не знає, що робити.
І хтось, мов тінь, без голосу кричить,
щоб просто — бути. Просто — не боліти.
Та навіть попри світовий дурман,
є ті, хто досі із відкритим серцем.
Є я і Ви — наш віршовий роман.
Ще й, судячи з усього, — трохи з перцем.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047462
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.09.2025
автор: Ольга Береза