Таке вечорове зізнання…
Такі понадра́нкові сни…
В повітрі застигло прощання,
То літо. То зовсім не Ви…
Воно утікає крізь пальці,
Сідлає пташині ключі.
І осінь у жовтій сукенці
Торує стежки уночі.
Із нею приходить відвертість,
Така незбагненно нага:
То сумнів, то крихітна певність,
То раптом бездонна нудьга.
А вірші… Вони вже і справді
Не надто тривожать світи,
Мовчазні, мов втомлена правда,
Якій не дали розцвісти.
І десь поміж рими й дилеми
Блукатиме наше «аби»,
Й не зна, чи то Бог, а чи Демон
Шептатиме серцю: «Люби!»
Мені не збагнути ще й досі,
Чому пролітають роки,
А нам усе ж так суголосо,
І муки медові, й думки.
Світанок. Стерня. І я — боса…
Ще сяйво старих ліхтарів…
Це осінь, мій пане, це осінь…
Мовчім… Не зрікаймося слів.
Це осінь, мій пане, господня,
Попечена, сильна й слабка,
Що дмухає і на холодне,
Як мати на біль малюка.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047413
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.09.2025
автор: Ольга Береза