Ви кличете — і я вже не втечу,
Бо в морі Вашім хочу потонути.
Я власну волю, мов вітрило, тчу,
Щоб Вам назустріч нею промайнути.
Я мандрувала — Ви ж ростили час,
Так непомітно посріблились скроні…
Але невидимий порив щораз
Сплітав нам дні, мов лінії долоні.
Не материк я — течія вогнів,
Зі мною не шукайте собі спокій.
Ви прагнете зайти до моїх снів,
А я сміюсь: ви там вже кілька років.
Ви пестите рядками кожен слід,
Вивчаєте до родимкових плямок.
Ви вигадали наш прекрасний світ,
Де ми удвох — щовечір, щосвітанок.
І якщо раптом звільнимось з тенет,
Я не втечу, я обернуся сонцем.
Не лиш на мить — назавжди цей сюжет
Я закарбую у своїм віконці.
Покличте, і я осягну вітри,
Бо воля нам немов сестриця рідна.
Ви прагли берег? Я ж даю — мости,
Безмежні, наче зорі заповітні.
©Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047347
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2025
автор: Ольга Береза