Жовтіє листя. Золотом осіннім
Ще піддає у парк осінніх чар.
І ніжно-ніжно в порусі невиннім
Торкається на мить щасливих пар.
Чи раде, що тепер такий парк людний,
Наповнений коханням молодих,
Бо завжди голос юності- пробудний,
Який же світ щасливий йде від них.
Чи, може, хтось вночі тут водить казку,
Та вранці, як від неї гляне в світ,
Відчує і привітність його й ласку,
Хоч не припинить до землі політ.
Жовтіє, пада листя. Вийду ранком,—
Ой, як його багато прилягло
Біля воріт, і клумб, і понад ґанком!—
Це осінь входить у моє село.
А я ще більш люблю оцю прив’ялість,
Ці перебіги холоду й тепла.
І (хай пробачить цю мою зухвалість),
Роки вона зганя мені з чола.
Як важко ненавидіть щось на світі!
Як легко і прекрасно щось любить!
А листя пада, нагулявшись в літі,
Щоб знов весною землю пробудить.
17.09.1998
©Коломоєць Людмила Петрівна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047247
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2025
автор: Людмила Коломоєць