Вірний Друг мав відкрите обличчя і чесні, захоплено витріщені очи. Посмішка в нього була хоч і дурнувата, проте широка, радісна. Його трохи псувала звичка плескати себе долонею по коліну з криком: «Ти це зробив, друже!!» Або: «Я страшенно радий за тебе, старий!!!» Або, в мінорному режимі: «Хлопче, ти маєш проблеми? Ти впораєшся з цим, я вірю в тебе, старий!..» Він косив під янкі, цей безкінний ковбой, хоч і був, мабуть, китайського походження, як більшість персон у цьому салоні.
Співачка містилася на акуратній витонченій брилі, зрошуваній морськими бризками. Висота брили корегувалася згідно з висотою стелі замовника. Праву руку Співачка простягала до небес, а лівою періодично нюхала штучну анемону. Легкий бриз грав її вологим білявим/чорним/рудим/каштановим волоссям і краєм прозорої, в металевих прищиках, сукні. Косі промені вранішнього сонця кидали золотисті відблиски на її оголене ліве плече. Груди здіймалися і були декольтовані. На зауваження співрозмовника Співачка воліла відповідати загадковою усмішкою, переривчастим зітханням чи співом, що з її боку було дуже мудро. Репертуар трохи дивував строкатістю (джаз, блюз, реггі, поп, шансон, дум-метал, румунський реп), проте обсяг треків був солідним.
Танцівниця була вся в блискітках і пір'їнках і нагадувала Співачку, але фігура її виглядала спортивнішою – через костюм, що запрошував оцінити красу осиної талії та пружних наливних сідниць. Косі промені вечірнього сонця кидали золотисті відблиски на її праве плече, стегно та литку. Розмовляючи, Танцівниця провокаційно погойдувала тазом, та періодично запрошувала співрозмовника до танцю. У різних темпах повторювала вона всілякі рухи, видаючи при цьому дзвінкі поцілункові звуки та заливаючись щасливим русалчиним сміхом.
Серійний Маніяк з'являвся в клубах червонї імли і з нездоровою цікавістю вислуховував скарги на друзів, рідних та колег співрозмовника. При згадці про уряд, у пильному погляді його хижих очей з’являвся масний блиск. Зачувши слово «начальник», він починав облизуватись. На губах проступало шумовиння, по підборіддю текла слина, мускулисті руки по лікоть обагрялися кров'ю. «Хай би трапилась мені ота тварюка, – мрійливо сипів він, – я би знав, що з нею зробити!..» І він справді знав. Слухати його було одне задоволення – чистий Едгар По! Багатий словник, витончені звороти, несподівані епітети, – Шекспір із Андруховичем просто заплакали б. Зате про дам Маніяк висловлювався хоч і різко, але цензурно, навіть дружина начальника була для нього табуйованою персоною. Слова «теща» він боявся: осіняв себе хресним знаменням і спльовував через плече.
Таємно Закохана Дівчина була ідеальною слухачкою. Вираз німого захоплення не сходив з її непоказного, але милого личка, навіть коли співрозмовник показував їй здохлого щура. «Як шкода, що я не така, як ти!» – повторювала вона з ранку до вечора. Мізки у неї були курячі, і вона охоче це констатувала. Вона часто пускала слізки, ця бідолаха, але з носа в неї ніколи не текло – не те що в інших надмірно чутливих дівчат.
Веселий Паралітик був сухеньким дідусем в інвалідному візку і не займав багато місця. Нижня половина дідуся драпірувалася шотландським пледом. Лиса голова виблискувала, наче ялинкова кулька. Паралітик був запеклим оптимістом та класичним невдахою. Про свої життєві катастрофи він згадував із насолодою, світячись і прицмокуючи. Від нього завжди можна було отримати цінну пораду. Запас його анекдотів не виснажувався: дідок мав доступ до Мережі.
Відьма була брюнеткою і тримала в руці товсту чорну свічку, що кидала золотисті відблиски на її прекрасне демонічне обличчя. Додатково вона полюбляла освітлюватися блискавкою. Співрозмовника називала «смертним», що начебто й вірно, але особисто мені чомусь неприємно. Словниковий запас у неї був бідний, на рівні Таємно Закоханої Дівчини, зате жоден смертний не міг вгадати, яку зі своїх нечисленних реприз вона видасть наступної хвилини, що робило її чудовою провісницею. Пророцтва її були бездоганні, тобто поетичні та безглузді. Дещо ця піфія запозичила у Нострадамуса, дещо – у Ванги, але більшу частину – зі старих сонників, а то вже, як на мене, мінус. На плечі у Відьми сидів ворон типу «NEWERMOR», що вмів видавати зловісні звуки, плескати крильми та ронити з хвоста перо. Свічка була незгасною, діодною, і могла слугувати за стильний нічник.
– Слухайте, – сказав я продавцеві, – а чи немає у вас якихось, ну… звичайних, нормальних людей?
Продавець поглянув на мої мешти і витримав паузу.
– Якщо вас не влаштовує ціна, – сказав він якомога байдужіше, – спілкуйтеся, як л о х у соцмережах. Або йдіть у двір на лавичку – там отих ваших людей за восьмий мільярд перевалило, роздовбай їх атомна бомба.
І по тому, як він це казав, і як, дратуючись все більше й більше, висмикував із гнізд різнокольорові флешки й жбурляв їх назад до скриньки, по його ображено почервонілому носику з волоском, що виглянув із ніздрі, по зневажливій складці біля рота і шахраюватим очам було ясно, що сам він ажніяк не вдосконалена контактна 5D модель, а звичайна собі нормальна, справжня людина…
– Гаразд, – сказав я, – дайте мені Співачку. Модель номер три, руду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047238
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2025
автор: Світлана Себастіані