Сонячне проміння, наче покривало,
Влітку тіло, душу, серце укривало
Й ніжно так собою їх же зігрівало,
Що в мені безмежне щастя вирувало.
Нині ж бо осіння вже пора настала,
З іншого тепера в край мій завітала.
Сонечко ще гріє вдень, та вже не дуже.
Що ж, й тобі спочити час настав, мій друже.
Добре я це знаю, добре розумію.
Із тобою, сонце, я життю радію,
Світлі почування в мене викликаєш
Ти, ти їх неначе разом всіх збираєш,
Щоб я жив із ними, з ними лиш одними,
А не з почуттями темними, сумними.
Нині ти не дуже грієш в ріднім кра́ю,
Та за це на тебе я не нарікаю.
Може, ти стомилось і тобі спочити
Час настав, одначе будеш ти світити
Нині і узимку в денную годину
Всупереч усьому й навіть не годину.
А коли спочинеш, сили наберешся,
То з теплом до нас же знову повернешся
Й будеш нас ти ніжно, мило зігрівати,
Будемо веселі ми пісні співати
І тобі від серця дякувати, сонце,
І надворі, й в хаті крізь її віконце.
Ти ж за це сіяти будеш ще ясніше
І нас зігрівати також ще тепліше
Так, неначе мати рідне немовлятко,
Так, немов пташина власне пташенятко.
Євген Ковальчук, 15. 09. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047227
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2025
автор: Євген Ковальчук