По краплі світанок стікає у розсип роси.
Вже мариво сну відлетіло сполоханим птахом.
День вийшов на площу і мовчки встановлює плаху -
Хтось ляже чолом, і тут вже проси - не проси.
У дзеркалі вікон лукаво всміхається Час.
Так хочеться,інколи,в очі йому зазирнути.
Та лячно побачити те, вже чого не минути,
Тому і відводиш свій погляд від вікон щораз.
Спиню крокомір там, де дзвінко токатить фонтан.
На мить розчинюсь, щоб думок метроном зупинити.
Перлиняться бризки,і бризками бавляться діти,
І ніби навколо ніхто не страждає від ран.
Затримаюсь ще у химерній ідилії дня.
Строкатий колаж складає він з наших ілюзій.
Та доки птахи лиш видніються на виднокрузі,
Так затишно серцю брести без думок навмання.
День матиме мзду - хтось ляже на плаху чолом.
Що ж матиме ніч? Зорі гаснуть від тих забаганок...
Та доки не стане останнім світанку серпанок,
Ще вистачить сили до світла іти напролом.
06.09.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047211
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2025
автор: Вадим Димофф