Вона стояла на самому краю високої скелі, де вітер з ревінням бився об холодне каміння, а хвилі Атлантики розбивалися далеко внизу. Її пальці тремтіли, стискаючи невелику дерев’яну урну, в якій був прах того, кого вона кохала понад усе на світі.
Поліна вдихнула на повні груди, вдихнула солоне повітря далекої Ірландії — країни, де вони мріяли побувати разом.
— Ми ж мали приїхати сюди вдвох… На весільну подорож. А тепер я одна… — промайнула думка, гострою стрілою вдаривши в серце.
Вона заплющила очі й уявила його: блакитні, завжди трохи примружені від сонця очі, стильна, трохи недбала зачіска, русяве волосся, що спадало на лоба, і та посмішка… щира, по-юнацьки відкрита.
— Максе… чуєш мене? Я виконую твою останню волю… — прошепотіла вона крізь сльози, що котилися, мов горох, з її блакитних очей.
Їй здавалося, що за спиною от-от пролунає його сміх, що він обійме її, як завжди, міцно, трохи підніме над землею і скаже своє улюблене:
— Я з тобою, Полінко. Назавжди.
Але за спиною був тільки вітер і порожнеча.
-----
Вони познайомилися, коли їм було лише по шість років.
Того вересневого ранку школа гомоніла, мов велетенський вулик: першачки, з букетами в руках, метушилися, батьки поправляли їм сорочки та банти.
Макс стояв трохи осторонь, тримаючи мамину долоню. Він був допитливим хлопчиком з чубчиком, що весь час падав на очі. І раптом він побачив її — дівчинку з двома тугими, пшеничного кольору, косами, в білій блузці та коротенькій синій спідничці. В її коси були вплетені білі стрічки, і вони виглядали, наче крила метелика. Вона саме посміхнулася комусь, і Максу здалося, що світ навколо став теплішим.
— Мамо, а хто це? — тихо спитав він, показуючи на дівчинку.
— Не знаю, синочку, мабуть, твоя майбутня однокласниця.
Макс на мить зустрівся з нею поглядом і побачив щось незвичне в її блакитних очах — таких самих, як у нього. І в ту мить він відчув, ніби вони знайомі вже сто років. Поліна теж не могла відвести погляду.
— Я хочу дружити з ним, — промайнуло в її голові.
І вони почали дружити. Спочатку сором’язливо — спільні ігри на перервах, потім спільна дорога додому. Виявилося, що їхні будинки стояли поруч — всього дві вулиці розділяли їхні світи.
Вони ходили разом у яблуневий садок малювати, в двір — запускати паперові літачки, а у старших класах — гуляти під зорями, обговорюючи улюблені книжки й мрії.
----
До одинадцятого класу вони стали нерозлучними. Всі в школі давно знали: "Макс і Поліна — це одне ціле."
Він часто жартував:
— Полінко, якщо ми колись посваримось, то навіть не знаю, як ти мене будеш уникати. Хіба на Місяць полетиш!
Вона сміялася:
— Та ну тебе, ми ніколи не посваримося.
Вони разом вступили до університету в одному місті. Поліна обрала факультет журналістики, бо любила історії, розповіді людей та віршування. Макс же давно мріяв стати військовим.
— Ти ж розумієш, це небезпечно, — якось сказала вона, дивлячись йому у вічі.
— Розумію, — серйозно відповів він. — Але я хочу захищати тих, кого люблю. І тебе теж, Полінко.
Вона мовчки притислася до нього, відчуваючи, як б’ється його серце.
---
І ось настав день, який змінив усе. В країну прийшла війна. Макс, не вагаючись, пішов добровольцем.
— Полінко, я мушу. Це мій обов’язок.
— А мій — чекати тебе і молитися за тебе, — прошепотіла вона, намагаючись стримати сльози.
Та вона не тільки чекала. Не довго думаючи, Поліна записалася на курси медсестер. Вона хотіла бути там, де могла врятувати когось від смерті.
Згодом вона вже працювала у стабілізаційному пункті, куди привозили поранених.
Одного дня привезли Макса. Він був блідий, поранений, але ще живий. Поліна зціпила зуби, щоб не кричати від страху, і взялася його рятувати.
Він відкрив очі й, побачивши її, слабко всміхнувся:
— Полінко… я ж казав, що ти — мій ангел.
— Ти не смій помирати, чуєш мене?! — вигукнула вона. — Ти повернешся додому. До мене!
Він тихо прошепотів:
— Якщо… якщо не вийде… пообіцяй мені… Розвій мій прах у тій Ірландії, про яку я тобі завжди розповідав. На краю скелі. Там, де море обіймає небо.
Сльози заливали їй очі.
— Не кажи так! Ми ще поїдемо туди разом!
Але він не повернувся.
---
І ось вона тут — на тому самому краю скелі, де він мріяв колись стояти.
Небо було важке й сіре, згори хлинули потоки хододного дощу, вітер мало не зривав її з ніг. Але Поліна не зупинилася. Вона відкрила урну, і вітер вирвав із неї попіл, піднявши його в небо.
— Я кохаю тебе, Максе… завжди кохала... і буду завжди кохати... — промовила вона крізь сльози.
В ту ж мить хмари розійшлися, і з-за них визирнуло сонце, освітлюючи смарагдові пагорби та блискучі хвилі. Поліна підняла голову і раптом відчула — він поруч. Невидимий, але відчутний, такий же теплий, як завжди.
Вітер тихо прошепотів у її вухо:
— Я з тобою, Полінко. Назавжди.
І вона повірила.
06.09.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047200
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2025
автор: Svetoviya