Загорнувшись у липке покривало ночі, я малював пальцями на стіні Бога. З кожним дотиком до холодної вологої поверхні пучки мої дико кровоточили. Вдивляючись у криваві настінні візерунки, намагався розгледіти, де ж Він – той Бог? Від того лиш аж до сліпоти на дні зіниць страшенно боліли очі. Я роздратовано розтирав долонями намальоване і намагався втекти з кімнати. Та куди від себе втечеш?!
Ось так, гублячись у згустках мороку й тиші, я водномить став сам собі огидним та чужим. Ідіть геть! Не чіпайте мене! Куди ж ви?! Залишіться!.. Пішли... То й гаразд! Ви мені не потрібні! В мені кричить ваша байдужість.
Заспокоївшись, запалюю залишок недогорілої свічки в надщербленому горнятку. Мимоволі на руку капнув віск – обпекло ніжністю. Аж повірив, що світ цей не такий і лихий. Утомлено посміхнувся – буває... Піти в гості? До кого? Схаменися!
Блідий вогник вихопив із темряви химерного павучка, який спритно спускався звідкись невидимою павутинкою, а потім, зляканий моєю нахабною увагою, стрімко, ніби ошпарений, помчав догори. Агов, павуче, куди ти?! От чудило розважається! Постривай!
Чуєш, павуче? Чи чуєш мене, брате? Зупинися! Поки не зійшло сонце, зранку ж бо буде пізно. Зараз я розповім тобі про ту, яку кохав найбільше. У миті найбільшого відчаю завше розповідаю про Неї. Ти правий: я постійно намагаюся зрозуміти, яку з них кохав найдужче. Авжеж, мене завжди приваблювали складні характери чужих дружин.
Що кажеш? Питаєш, як її звали? Оту, про яку хочу тобі розповісти?.. Зачекай! Дай-но лишень перевести подих і зробити декілька спраглих ковтків. Не дивися на мене осудливо! Ти ж знаєш: чим більше п'єш, тим тверезіші думки. Помітив, як вправно я сную павутиння думок? (регочу)
Вона змінювала колір своїх очей і шкіри. Атож! Хотіла, щоби я її не впізнав! А як її загублю, то щоби знайшов. Павуче, вона приблудила в мій сон – найглибший, передсвітанковий. Я не міг її прогнати! Сни – то спілкування з мертвими, – щоразу повторювала. Вона часто казала правду.
Того першого ранку я прокинувся збентежений її дотиками на тілі. Дотики зі сну на тілі – все, що зосталося тоді мені від неї. Крик і мовчання як єдине ціле. Чи чув ти колись про таке?
Одного вечора у мої двері хтось постукав. Поки я приходив до тями, вона увійшла. – Не варто! – схопила мене за руки. – Чому ти так далеко?? – запитала.
Тоді в її очах я побачив осінь, що пахла перестиглими яблуками й холодними плесами місячних ночей. Ти помітив, як часто я згадую ніч? Зрештою, її очі були чорними, як ніч. Банально? Але саме так і було.
Тиша. Тиша. Тиша. Тиша – як розділовий знак.
Що далі? Та ніч була для нас останньою. Втім, на той час ніхто з нас про це не знав. Я брехав, що боюся сильного гойдання, аби розгойдувала сильніше. – Хто ти мені? – А я тобі? – А ти мені ні.
Вона розпустила коси й наївно дивилась на мене, мов дитя. Її очі світилися осінню. Бо того літа тепла так і не було...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047088
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.09.2025
автор: Ноїв Ковчег