Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нині в селі мало хто вирощував – не модно та й марудно: як не як потребує ця індіанська рослина особливого підживлення, і для хорошого врожаю необхідно співати паросткам життєдайні мантри під бубон та панфлейту. Всі фермери та пролетарі аграрної праці (існування їх передбачив Дідро!) якось дружно махнули рукою на папшою: «А ну їх, ті кияхи!» Тільки дід Василь вперто тримався старого – вирощував окрім іншого зела, садовини та городини кукурудзу сортів «Акапулько» та «Чако-рекордсмен». Причиною цього був зовсім не чисто гоголівський консерватизм, що ледь жеврів в глибинах його дулібської душі, а фантазії онуків – трьох розкуйовджених карооких шалапутів. Вони не те що страшенно любили солодкавий маїс, а уявляли під час такої от трапези з глиняних мисок світ ацтеків та майя, у них одразу з’являлись в голові і на язику всілякі індіанські нісенітниці: пейотль, Теотіуакан, Кетцалькоатль, чоколотль і нагваль. Ще й цитували: «Найбільше часу намарно загубив орел коли вчився у ворони». Онукам дід Василь відбирав найкращі качани – золотисті, з великими випуклими зернами, що нагадували полуденне Сонце. На продаж йшли світліші, кольору слонової кістки. Хоча не знаю, чи то можна було оте дійство назвати продажем: дід Василь міняв качани кики та инші свої врожаї на віденські ванадієві кварки, які застосовував в антигравітонах. А нині в селі, самі знаєте, без антигравітонів нікуди. Антигравітон у діда Василя був ще той, старовинний, німецький, фірми «Крафт і сини», з чорним корпусом із золотистими літерами зліва. Не гудів докучливо, коли заводився, у муркав, наче великий вусатий кіт.
Я ніколи не думав, що дід Василь вигодовує хрума – хрумів досі так і не змогли одомашнити, вони так і живуть у напівдикому стані: приходять до людей поїсти і знову тікають в ліси та степи. Норов у хрумів доволі непередбачуваний і нахабний. Ненажери вони ще ті: нагодувати хрума донесхочу просто нереально. Неохайні хруми до неподобства, свавільні як хмари. Хоча вони вегетаріанці і випадків нападу на людей і собак не було – що є, то є. Але все одно, це для мене була новина, якийсь парадокс – дід Василь і раптом хрум. Ці явища якісь несумісні. Я вже подумав, що дід Василь так пожартував, аж раптом кущі глоду за хатою затріщали – так брутально ломитися хащами міг тільки хрум. І справді, за мить з живоплоту вилізла величезна морда з широким чорним носом, а потім і всеньке товсте тіло хрума. Він підійшов, важко ступаючи широкими підошвами ніг до миски, що була власне для нього і призначена, і почав їсти довгі пружні качани, захоплюючи їх товстими губами, а потім розгризаючи їх з тріском плоскими широкими зубами.
Хрумів селяни нині вигодовують тільки для енергії: хруми їдять багато і практично всю поглинуту їжу переробляють на енергію – її накопичується настільки багато, що хрум просто вибухне, якщо цю енергію якось не реалізує. Левітацією хруми не володіють, телекінезом теж, плазмоїди чи кульові електричні розряди генерувати не вміють. Але в кожного фермера на подвір’ї стоїть акумулятор просто космічної ємності. І хруми проходячи мимо акумулятора примудряються якось на відстані до тридцяти шотландських ярдів передавати безконтактно енергію акумуляторам. Яким чином хруми перетворюють речовину в енергію, як вони цю енергію передають на відстань безконтактно – так і лишається досі загадкою для науки. Але наші метикуваті землероби зуміли використовувати таємне і невідоме.
Поки хрум наминав кукурудзу з диким хрускотом, дід Василь пишався тим, що над озером літає біла чайка. Він часто пишався цим фактом і навіть не приховував цього, частенько під час святкового застілля говорим гостям: «Пишаюсь, що над озером літає біла чайка!» У тому селі кожен орач чимось та пишався. Сусід діда Василя – дядько Микола пишався тим, що на тому ж озері (яке мрійники називали Озером Латаття, а місцеві стоїки просто озером Кельтів) росте очерет, а господар Петро пишався тим, що на узліссі звіте звіробій. Це було традицією отого села – пишатися.
Хрум, що відвідав діда Василя був брунатний, заілійський, з волохатими вухами. Хруми з’явились в наших краях з Іншонії. Для хрумів здолати величезну відстань не проблема. І вода для них не перешкода – перепливають і ріки, і озера, і моря. Подейкують, що бачили якось одного хрума в океані на відстані тисячі морських миль від берега. Він плив собі спокійно в напрямку островів Товариства (певно, щоб ласувати кокосами). М’ясо хрумів пробували вживати в їжу. Один мій хороший знайомий – Едуард Кріль, моряк за фахом, але поет за покликанням, якось у Черкасах, у знайомого гурмана Христофора Нечоси на День Подяки смакував стейком з м’яса хрума. Казав, що нагадувало воно відбивну зі стегна бегемота. Не знаю, як можна їсти хрумів. Дичина все таки…
Хрум, уплівши всі качани, щось протяжно промугикав: хруми іноді видають дивовижні звуки, особливо поночі – тут і квоктання, і рохкання, і тромбон, і посвистування. Певно вони таким чином спілкуються між собою, хоч «мова» хрумів не розшифрована досі. Але тоді хрум просто промугикав. У повітрі почулось потріскування – хрум явно мав надлишок енергії. Він потупцяв до ільмового лісу мимо акумулятора, що замигав різними кольорами – червоними, зеленими, синіми, білими і злегка загудів, наче не акумулятор він, а жук-носоріг.
Ходять вперті чутки, що деякі люди перейняли від хрумів здатність перетворювати речовину в енергію і передавати її на чималу відстань. Так у тому ж селі живе дівчина на ім’я Електра, що нібито віднедавна володіє такою здатністю. В її присутності всі електроприлади працюють без підключення в мережу, а на своєму жовтому електрогелікоптері вона вже рік літає без підзарядки. Кажуть, вона вправляється в левітації – бачили її літаючою на полем конопель. Місцевий зоотехнік Андрій Семигород мав з нею інтимний зв’язок на Різдво. Розказував, що тоді всі жарівки в його домі раптово спалахнули і згоріли, холодильник запрацював так, що молоко замерзло до температури рідкого азоту, запобіжники, що колись витримали удар блискавки, вибухнули. У самого Андрія ще тиждень після того волосся на голові було сторч, а від пальців йшли електричні розряди, що псували мобільні телефони.
Донедавна вважалося, що про виникнення і еволюцію хрумів вже все відомо: загальновизнаною стала гіпотеза Ріхтера та Оберовича – хруми (як біологічний вид) виникли в результаті хромосомної мутації в штучно створеного виду хребетних Gulosus furiosus. Молекулярні дослідження Паркера це блискуче підтвердили. Проте велике здивування в наукових колах викликала знахідка петрогліфів в пустелі Гобі, на яких зображений типовий хрум і пристрій, що дуже нагадує телуровий акумулятор. При цьому ці петрогліфи датували 4250±100 роком до Христа. Ще більше галасу наробила знахідка давньоєгипетського папірусу в гробівці лікаря фараона Неферкара III Небі, де був намальований бог От з тілом людини і головою хрума і було написано: «…Бог От ходив серед людей, бо він хотів довідатись, що сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. І бог От ходив серед людей, але бачив лише тіні людей і кидав їм чимало слів, але вони не вміли їх ні взяти, не зберегти. І сказав він, що люди стали подібними до сухої трави і їм потрібно подарувати не воду, а вогонь… »
Тиждень тому я довідався, що дід Василь написав поетичну збірку «Люди і хруми». Це мене здивувало – я знав діда Василя як чудового фермера, в якого все росло і плодоносило, як філософа, що колись на зборах наукового товариства хліборобів-гречкосіїв робив доповідь на тему «Шумерська філософія». А тут поезія! Та ще на таку делікатну тему! Хрумів вважають створіннями абсолютно не поетичними, вони викликають в освіченої публіки тільки науковий інтерес, а в студенток, що штудіюють латинську філологію, відразу. Я знайшов час і можливість і таки поїхав до діда Василя, щоб переконати його не оприлюднювати цю збірку, до якої люди ще не доросли і навряд чи доростуть. Але я не застав його – дід Василь літав на саморобному аероплані над кукурудзяними полями. Знаючи його нестримний темперамент, я зрозумів, що цей політ надовго і переконувати такого захмарника годі. На прощання я лише зазирнув в його глиняну хату-мазанку, що вкрита очеретом і побачив трьох онуків, що читали Конфуція.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046682
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.08.2025
автор: Артур Сіренко