Сонце любило цей двір. Воно гладило теплі білі стіни хатини, гріло їх, що аж глина в шпаринах тріскалася. Забавлялося в квітнику, цілувало пелюстки, гріло в мисках прозору воду й випікало поріг, ніби хліб у печі. Воно пильнувало й городину - живило соками, гнало вгору її зелену буйність. А далі, знічев’я, заглядало на польові ромашки, волошки, стрибало по копицях сіна, по перестиглому картоплинню й летіло селом - понад плотами, понад піщаними дорогами.
Сонце любило й річку: пірнало в неї, пило з неї холодну вологу, поки вона не міліла й не просила дощу. У серпні воно пашіло до нестями, виснажувало людей, а під вечір воно лагіднішало й засинало за лісом. І тоді світ раптом стишався, водночас ставав бадьорішим та живішим.
Стара береза за хатою з довгим розхристаним гіллям шепотіла свою журливу пісню, що відлунювала у вечірній тиші. Під її розлогими вітами лежала зрубана широка колода - лавка для спогадів, розмов та ранкової кави. Збоку недбало кинута стара в’язана кофтина чекала, що її хтось знову накине на плечі.
Прохолода вечора поволі загортала втомлений після спекотного дня двір, торкалася плечей, нагадувала про дорогу.
Завтра вона залишить це місце.
А сьогодні вона вкотре розгорнула стару кофтину на колоді і вмостилася на ній, поринувши думками в далечінь. Зелений луг, всіяний дикою шавлією, золотів під промінням вечірнього сонця, а далі тінями занурювався в невидиму, ще несміливу вечірню темінь.
На скошеному житньому полі, мов вартовий у самозакоханій величі, завмер лелека - гордий і набундючений. Він видивлявся на свої простори і вслухався в перші звуки осені. Далі за пагорбом силуетно темнів ліс, розмежовуючи небо і землю. Поволі на луг тоненькою попелястою пеленою сповзав туман. Він спершу ніжно обіймав траву, потім густішав і повністю ховав у собі вершечки трави та кущів. Зрештою й вони тонули у його безмовній глибині.
Їй так кортіло пройтися в тумані, похвицати його ногами, відчути, як він обіймає коліна, зануритися у його вологість і розчинитися - стати невидимою краплиною в цій безмежній тиші. Вона вже хотіла було підвестися, та раптом серед молочної піни поля виринули дві темні постаті. То була пара коней. Вони не паслися, лише злегка кивали головами, ніби спілкувалися у зрозумілому їм ритмі. «Які ж вони прекрасні!» - майнула думка. Згодом вона почула їхні голоси. То було не іржання, ні - то було щось інакше, глибше: вони говорили про небо і зорі, про людей і любов, про вічність і свободу.
Її серце завмерло. Вона боялася навіть вдихнути, аби не злякати цієї дивовижі. Слухала, немов зачарована, а їхні тихі розмови спадали на душу лагідно, як польова колискова. І все довкола стало справжнім, наповненим життєвим сенсом.
Туман густішав. Вона бачила вже тільки їхні темні спини, а зрідка з білої мли виглядали голови. І раптом коні розпорошили туман, розправили досі невидимі крила й полетіли понад лугом та лісом туди, де перед цим лягло відпочити сонце.
Вона встала. Тихо накинула на плечі кофтину й помахала їм рукою так, ніби проводжала не коней, а зустрічала своє справжнє невидиме щастя.
@ож
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046528
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.08.2025
автор: Олена Жежук