Надворі - літо. Справжнє, українське літо, коли повітря над полем гуде від спеки, важке і солодке від запаху розгрітого жита, пилу і пилку розквітлих лип. Сонце не сяє - воно розплавлює далекі обрії, робить повітря тремткою маревою над покритими черепицею дахами села. У такі дні час сповільнюється до повзучого темпу бджоли, важко навантаженої пилком, а серце, навпаки, б'ється частіше, немов намагаючись виштовхати з тіла зайву спеку.
Олексій сидів на призьбі старого батькового будинку, поклавши розпечені долоні на прохолодну, шорстку глину. Він приїхав з Києва тиждень тому, тікаючи. Від чого - він не міг визначити. Від нічного дзвону трамваїв, від розмов про ремонт та кредити, від власного відображення в темному екрані комп'ютера о третій ночі. Тут, у цьому селі, що потопало у зеленому морі вишневих садків і кукурудзи, час ішов інакше. Тривога не зникала, але ставала частиною пейзажу - як дзижчання мух у затінку чи далекий крик дикого голуба.
Його батько, Іван Петрович, рухався по подвір'ю повільно, наче його фігуру, зігнуту в бадьорому косинусі, вирізали з самого дерева. Він поливав з дерев'яної кадки вечірні жоржини, і краплі води, торкаючись розігрітої землі, миттєво перетворювалися на дрібну пару, на дихання. Кожен його рух був обдуманим, ощадливим, позбавленим усього зайвого. Він говорив мало. Мовчанка була їхньою основною мовою.
"Ти б пішов до ставка", - раптом сказав батько, не обертаючись. Голос у нього був хрипкий, наче земля, що потребує дощу. "Принеси води для кавунів. Вони спраглі".
Олексій кивнув, хоча батько цього не бачив. Дорога до ставка пролягала через колишній колгоспний сад, де тепер купалися в низьких чагарниках дикі яблуні та груші. Повітря тут було густішим, солодшим і гіршим водночас. Воно пахло тінню, грибним перегноєм і болотом. Він ішов повільно, відчуваючи, як колючки реп'яху чіпляються за шкарпетки. Його київські кеди були тут смішними й недоречними.
Біля води, де колись стояла насосна станція, тепер лежали поіржавілі ребра якоїсь машини. Верби схилили своє зелене волосся над водою, в якій повільно плавали качки. Все тут було сповнене тихої, непомітної руїни. Руїни, яка не боліла, а навпаки - живила собою коріння бузини та підмареннику. Він набрав води у старе відро, що стояло під вербою, і раптом відчув непереборну втому. Не фізичну, а щось глибше. Втому від власних думок, від поспіху, який він привіз із собою, наче тягар.
Він сів на траву і дивився на воду. Там, у глибині, відбивалося небо. Таке ж повільне, безмежне. Він згадав свою київську квартиру, тісний балкон, з якого видно було лише сусідський балкон. І раптом йому стало страшно. Не від цієї тиші, а від думки про повернення. Від того, що його життя там, у місті, було таким же поіржавілим відром, покинутим під вербою, тільки без цієї живильної вологи всередині.
Повертаючись, він побачив батька. Той стояв біля хати і дивився кудись за обрій, на захід, де сонце починало зливатися із золотом жита. В його руках був глиняний глечик із холодним молоком.
"Пий", - сказав Іван Петрович. Більше нічого. Олексій взяв глечик. Глина була шорсткою і прохолодною. Він відхилив голову і пив довго, не відриваючись. Молоко пахло літом, травою і здоров'ям тієї корови, що паслася десь у лузі.
"Тут добре", - раптом видихнув Олексій, і сам здивувавшись своїм словам.
Батько глянув на нього. У його зморшках навколо очей, у цій карті прожитих років, з'явилася тиха, ледь помітна зморшка-усмішка. "Літо минає, - сказав він. - А земля залишається. І ця спрага залишається".
Вони стояли мовчки, поки тіні від соняшників біля хати не витягнулися, наче чорні дороги, аж до самої левади. Олексій відчув, як щось у ньому всередині, щось зім'яте і напружене, почало поступово розгладжуватися. Це не було щастя. Це було щось інше. Спокій? Ні. Це було просто визнання. Визнання цієї миті, цієї спеки, цієї спраги. Він був тут. І це було все, що мало значення.
Надворі було літо. Воно не обіцяло йому нічого. Воно просто було. І в цьому була вся його жорстка, непохитна правда.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046462
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2025
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат