[i]Переклад вибраних віршів французького класика 17 століття Андре Шеньє[/i]
[b]III
СВОБОДА
ПАСТИР, КОЗАР
[/b]
КОЗАР
Вітаю, пасторе шановний! Хто ти? - скоріше розкажи.
Я бачу: хтось тебе образив. Можливо, це - котрісь боги?!
ПАСТИР
Мене ти, мабуть, хочеш вчити… І хто? Пастух якихось кіз.
Чоло ти маєш красивіше і погляд трішечки ніжніш…
КОЗАР
Та ти ж ідеш із гір високих, де бачив лише сам себе, 5
Бо без страху́ туди нізащо ніхто ніколи не піде.
ПАСТИР
Буваєш ти частіше вдома, у лісі, в лузі і собі
Сидіти можеш, й спочивати тихесенько десь у траві.
Я ж у посушливій печері молюся вищим всім богам,
Чи насолоджуюсь на скелі для людства посланим дарам. 10
КОЗАР
Поза увагою Церери земля сувора і тверда́,
Де кам’янисті сірі схили, де рідко виросте трава.
Адже обпалене під сонцем каміння темне і сумне
Вперед підгонить подорожніх, скоріше в схованку веде.
Ні квітів, ні плодів, ні тіні й дерева зовсім не ростуть. 15
Ніде не видно соловейків. Вони в пустині не живуть.
Якесь оливкове деревце росте одненьке вдалині.
Воно нагонить на всіх думи про гори сірі, та сумні.
Скажи: « Чи можеш про те знати, які в спустошеній землі,
Для їжі трави можна брати, щоб годувати вівці ці?». 20
ПАСТИР
Яке мені до цього діло! Адже це стадо не моє.
Я раб. Рабом я народився й рабом живу життя своє.
КОЗАР
Журбу твою високо в скелях прогнав один хоч сопілкар,
Чи ти просидів самотою в печері й гірко нудьгував?
Ось хочеш, то бери сопілку, адже я сам її зробив 25
Із гілки твердого самшиту, щоб звук приємний в ній ожив,
Щоб заспівав як птах у небі, коли цвіте кругом весна.
Хоч чимось хай життя прикрасить та звеселяє всіх вона.
ПАСТИР
Вона для мене не потрібна, то залишай її собі.
Я не люблю пташині співи й твоїх співочих солов'їв, 30
Й твої мирські всі насолоди, букети квітів і росу,
То ж залишай сопілку в себе, а то ногами розтопчу.
Для серця мого ближчі птахи, які співають уночі,
Та голоси їх похоронні. Це - сови, скопи і сичі.
Ніщо моє не тішить серце, ніщо не лестить почуттям, 35
Адже живу я самотою і в цьому світі я лиш раб.
КОЗАР
Ти виглядаєш жалюгідним! Скажу я чесно: трішки жаль…
І рабство – це життя суворе, де туга, смуток і печаль.
Схиляти голову низенько, виконуючи чийсь указ,
Й цілодобово працювати і вихідних нема у вас. 40
Для інших жити і не мати нічого свого у житті…
О, Батьківшино! О, Свобода! Чесноти бережіть мої.
ПАСТИР
І батьківщина, і чесноти – лише порожні імена.
Ти вихваляєшся собою й мені образливі слова
Говориш, цим мене ти сердиш і тільки викликаєш гнів. 45
О, я би так тебе сьогодні рабом побачити хотів!
КОЗАР
А я б хотів, щоб ти був вільним, таким щасливим, як і я.
Хіба в богів немає ліків, щоб втішилась душа твоя?
Адже солодкі є бальзами, які приймають кожен раз,
Коли болять душевні рани і сльози котяться весь час. 50
ПАСТИР
Немає ліків… Їх не було. В моїй душі один лиш біль.
Проте у мене є собака. Вона для мене – помсти ціль.
Адже собака в мене в рабстві і я свій відчай мовчазний
Спішу сторицею віддати, всю шкоду повертаю їй.
КОЗАР
Земля… Вона є наша мати і щедрі всі її дари. 55
Невже не тішать сонні очі й не гріє сонце ізгори?
Вона дарує всьому людству безмежні поклади скарбів,
Вона родюча й всім приносить багаті, щедрі врожаї.
Ось подивись: яка прекрасна! А літо подивись, яке!
Воно прийшло, весну змінивши, та принесло нам теплоту, 60
Віддасть дари безмежні світу й піде ув осінь золоту.
Ось абрикос, що розродився плодами з соком наче мед.
А ніжність аромату квітів з пурпуру персика, дивись,
Розноситься по горах й схилу, і тане в просторі кудись.
А на краю зелених луків вдаль простягнулися поля, 65
Де стигне колосом пшениця, чекаючи свого женця.
Яка ж то радісна подія, яка ж велична благодать,
Коли женцям в сільській родині вдалося все зерно зібрать.
Жнива і Мир – у кожній хаті та радість сяє ув очах,
Елпіда з рогу золотого достатком сипле по домах. 70
ПАСТИР
Весь той достаток і щедроти боги показують лиш вам,
А нам - як темінь серед ночі, бо недоступно це рабам.
Не можу бачити нічого і навкруги усе сумне,
Ніщо не тішить моє око, ніщо не радує мене.
Я заставляю розродитись важкою працею ріллю, 75
І обробляю, й доглядаю чужу я ниву – не свою.
Серпом колосся все збираю, зерно я мелю на муку -
Комусь щоб хліб увесь віддати, а не голодному рабу.
Мені земля - не рідна мати, а мачуха погана, зла.
І все навкруг для мого серця жахливе… В ньому – пустота. 80
Й долина смерті на цім схилі, похмура й зовсім без трави,
Лякає вас, а мені мила є для моєї голови.
КОЗАР
Невже не тішить твої очі турбота щира про овець,
Їх метушливий мирний голос і випасання сам процес?
Хіба не любиш ти дивитись на гру малесеньких ягнят? 85
Я ж можу разом веселитись у стаді серед козенят.
Люблю як бекають й стрибають вони по вранішній росі,
Я слухаю і долучаюсь у безтурботні ігри ці.
Коли ж покличе їх матуся, хрипучим беканням своїм,
То разом з ними швидко мчуся назустріч матінці-козі. 90
ПАСТИР
Вони твої і ти радієш, а в мене зовсім все не так.
Тривожні муки із нудьгою й передчуттів - поганий знак.
Мене з підозрою господар чекає вдома увесь час,
Незадоволений ніколи, прискіпується кожен раз.
То виросло замало вовни, то чомусь вмерло й ледь живі, 95
Чи вовк, буває, як ухопить, то кари не минуть мені.
Адже приходилось частенько з вовками битись сам на сам,
Проте зубастому нізащо мале ягнятко не віддам.
Бувало: встромить гострі зуби і м’якоть на нозі порве,
А потім ще до цього болю удома покарання жде. 100
Образи, крики і погрози, і покарання батогом…
Господар іноді жорстокий – не жалує раба свого.
КОЗАР
Боги прихильні до нужденних й допомагають їм весь час.
Чому не просиш їх щоденно, щоб жити тихо, без образ?
Ти не несеш богам гірлянди, не йдеш до їхніх вівтарів 105
І не приходиш танцювати, не жертвуєш дарів своїх.
Ти принеси соломи, квіти, віддай пожертву цю просту,
Зробиш Юпітера прихильним й полегшить він життя рабу.
ПАСТИР
Та ні, пастуші всі розваги та ігри серцю і душі
Моїй такі чужі й далекі, не говори про це мені. 110
Не згадуй ти про німф, пожертви і про богів не говори -
Немає в мене ні соломи, ані гірлянд на ті дари.
Боюсь богів, бо часто бачив я їхні блискавки й громи.
І замість милості, кайдани вони в житті мені дали.
КОЗАР
Чому боїшся, чом не любиш? Яка ж це – прикра гіркота! 115
Адже милує погляд німфи й її чарівна красота.
Недавно у зеленім лісі я діві козеня приніс,
Як подарунок, що родилось в маленькім стаді моїх кіз.
А в її погляді, ти б бачив, безмежно ніжності й тепла,
Така привітна, добра, мила зі мною німфонька була. 120
ПАСТИР
Скажи: яка ще німфа схоче в рабу розгледіти мене?
Чи є в раба маленькі кози, які дівиці принесе?
Щодня рахує їх господар і, не дай бог, щось пропаде,
Тоді додому не вертайся, бо покарання сильне жде.
Одним я можу порадіти: почувши мій безсилий крик, 125
Побої може зупинити… і я них уже привик.
О, справедливий Немезидо! Якщо свобідним буду я,
Якщо господарем і стану, то мститись буду всім щодня
За всі приниження підступні, що сам я у житті зазнав.
І кровожерливим, й жорстоким помщусь затятим ворогам. 130
КОЗАР
Боги мої! Я закликаю і щиросердно прошу вас,
Мені засвідчити благаю, що зараз вимовлю в цей час:
Якщо у мене будуть слуги, а я – господарем для них,
То вже образити ніколи не зможу я рабів своїх.
Завжди я буду до них добрим, поступливим до їх бажань. 135
Тоді, коли родився їх господар, щоб був і їх щасливий день.
ПАСТИР
А я уперто проклинаю нещасну болісну ту мить,
Коли рабиня народила і нарекла рабом прожить,
Усе робить, що вимагають, терпіти голод, злидні, біль,
Комусь уперто догоджати в щоденній праці заважкій. 140
Моя журба й моя скорбота тирана гордість береже,
Адже для нього самолюбство завжди на першім плані йде.
КОЗАР
Пастуше мій, нещасний друже! Болить біда твоя мені.
Твій чорний смуток в моїм серці вже відзивається в журбі.
Поглянь сюди… Тобі дарую я матір й двоє козенят. 145
Вони гарнесенькі й біленькі, як молоко для цих малят.
Нехай маленький подарунок розтопить душу крижану,
Загоїть хоч рубець на серці, підтримає у мить важку.
І буде молоко й забава, і будеш мати щось своє.
Прощай. Нехай цей подарунок нещастя прожене твоє! 150
ПАСТИР
Ага, беру… І проклинаю тебе й себе за те, що взяв.
Потрібно бути розумнішим… Та й наперед я добре знав,
Що очі жадібні тирана побачать козенят й козу,
І не повірить в дарування, а скаже, що усе брешу.
І що украв у нього гроші, щоби собі козу купить. 155
І знову буде покарання: і обзивати, й знову бити.
Тож все відніме й не залишить анічогісінько мені,
І далі буду коротати свій вік у тузі та журбі.
(_Почато в п'ятницю ввечері, 16-го, і закінчено в неділю ввечері, 18 березня 1787 року._)
• Козар – людина, що випасає кіз.
• "Пастир" - грецьке слово "ποιμήν (поймЕн)" означає "пастух" і використовувалося для позначення людей, що займаються випасом худоби.
[b]ОРИГІНАЛ[/b]
[b]III
LA LIBERTÉ
UN CHEVRIER, UN BERGER
[/b]
LE CHEVRIER
Berger, quel es-tu donc? qui t'agite? et quels dieux
De noirs cheveux épars enveloppent tes yeux?
LE BERGER
Blond pasteur de chevreaux, oui, tu veux me l'apprendre:
Oui, ton front est plus beau, ton regard est plus tendre.
LE CHEVRIER
Quoi! tu sors de ces monts où tu n'as vu que toi, 5
Et qu'on n'approche point sans peine et sans effroi?
LE BERGER
Tu te plais mieux sans doute au bois, à la prairie;
Tu le peux. Assieds-toi parmi l'herbe fleurie:
Moi, sous un antre aride, en cet affreux séjour,
Je me plais sur le roc à voir passer le jour. 10
LE CHEVRIER
Mais Cérès a maudit cette terre âpre et dure;
Un noir torrent pierreux y roule une onde impure;
Tous ces rocs, calcinés sous un soleil rongeur,
Brûlent et font hâter les pas du voyageur.
Point de fleurs, point de fruits, nul ombrage fertile 15
N'y donne au rossignol un balsamique asile.
Quelque olivier au loin, maigre fécondité,
Y rampe et fait mieux voir leur triste nudité.
Comment as-tu donc su d'herbes accoutumées
Nourrir dans ce désert tes brebis affamées? 20
LE BERGER
Que m'importe! est-ce à moi qu'appartient ce troupeau?
Je suis esclave.
LE CHEVRIER
Au moins un rustique pipeau
A-t-il chassé l'ennui de ton rocher sauvage?
Tiens, veux-tu cette flûte? Elle fut mon ouvrage.
Prends: sur ce buis, fertile en agréables sons, 25
Tu pourras des oiseaux imiter les chansons.
LE BERGER
Non, garde tes présents. Les oiseaux de ténèbres,
La chouette et l'orfraie, et leurs accents funèbres,
Voilà les seuls chanteurs que je veuille écouter;
Voilà quelles chansons je voudrais imiter. 30
Ta flûte sous mes pieds serait bientôt brisée:
Je hais tous vos plaisirs. Les fleurs et la rosée,
Et de vos rossignols les soupirs caressants,
Rien ne plaît à mon coeur, rien ne flatte mes sens.
Je suis esclave.
LE CHEVRIER
Hélas! que je te trouve à plaindre! 35
Oui, l'esclavage est dur; oui, tout mortel doit craindre
De servir, de plier sous une injuste loi,
De vivre pour autrui, de n'avoir rien à soi.
Protège-moi toujours, ô liberté chérie!
O mère des vertus, mère de la patrie! 40
LE BERGER
Va, patrie et vertu ne sont que de vains noms.
Toutefois tes discours sont pour moi des affronts:
Ton prétendu bonheur et m'afflige et me brave;
Comme moi, je voudrais que tu fusses esclave.
LE CHEVRIER
Et moi, je te voudrais libre, heureux comme moi. 45
Mais les dieux n'ont-ils point de remède pour toi?
Il est des baumes doux, des lustrations pures
Qui peuvent de notre âme assoupir les blessures,
Et de magiques chants qui tarissent les pleurs.
LE BERGER
Il n'en est point; il n'est pour moi que des douleurs: 50
Mon sort est de servir, il faut qu'il s'accomplisse.
Moi, j'ai ce chien aussi qui tremble à mon service;
C'est mon esclave aussi. Mon désespoir muet
Ne peut rendre qu'à lui tous les maux qu'on me fait.
LE CHEVRIER
La terre, notre mère, et sa douce richesse, 55
Ne peut-elle, du moins, égayer ta tristesse?
Vois combien elle est belle! et vois l'été vermeil,
Prodigue de trésors, brillants fils du soleil,
Qui vient, fertile amant d'une heureuse culture,
Varier du printemps l'uniforme verdure; 60
Vois l'abricot naissant, sous les yeux d'un beau ciel,
Arrondir son fruit doux et blond comme le miel;
Vois la pourpre des fleurs dont le pêcher se pare
Nous annoncer l'éclat des fruits qu'il nous prépare.
Au bord de ces prés verts regarde ces guérets,
De qui les blés touffus, jaunissantes forêts, 65
Du joyeux moissonneur attendent la faucille.
D'agrestes déités quelle noble famille!
La Récolte et la Paix, aux yeux purs et sereins,
Les épis sur le front, les épis dans les mains, 70
Qui viennent, sur les pas de la belle Espérance,
Verser la corne d'or où fleurit l'abondance.
LE BERGER
Sans doute qu'à tes yeux elles montrent leurs pas;
Moi, j'ai des yeux d'esclave, et je ne les vois pas.
Je n'y vois qu'un sol dur, laborieux, servile, 75
Que j'ai, non pas pour moi, contraint d'être fertile;
Où, sous un ciel brûlant, je moissonne le grain
Qui va nourrir un autre, et me laisse ma faim.
Voilà quelle est la terre. Elle n'est point ma mère,
Elle est pour moi marâtre; et la nature entière 80
Est plus nue à mes yeux, plus horrible à mon coeur
Que ce vallon de mort qui te fait tant d'horreur.
LE CHEVRIER
Le soin de tes brebis, leur voix douce et paisible,
N'ont-ils donc rien qui plaise à ton âme insensible?
N'aimes-tu point à voir les jeux de tes agneaux? 85
Moi, je me plais auprès de mes jeunes chevreaux;
Je m'occupe à leurs jeux, j'aime leur voix bêlante;
Et quand sur la rosée et sur l'herbe brillante
Vers leur mère en criant je les vois accourir,
Je bondis avec eux de joie et de plaisir. 90
LE BERGER
Ils sont à toi: mais moi, j'eus une autre fortune;
Ceux-ci de mes tourments sont la cause importune
Deux fois, avec ennui, promenés chaque jour,
Un maître soupçonneux nous attend au retour
Rien ne le satisfait: ils ont trop peu de laine; 95
Ou bien ils sont mourants, ils se traînent à peine;
En un mot, tout est mal. Si le loup quelquefois
En saisit un, l'emporte et s'enfuit dans les bois,
C'est ma faute; il fallait braver ses dents avides.
Je dois rendre les loups innocents et timides! 100
Et puis, menaces, cris, injure, emportements,
Et lâches cruautés qu'il nomme châtiments.
LE CHEVRIER
Toujours à l'innocent les dieux sont favorables:
Pourquoi fuir leur présence, appui des misérables?
Autour de leurs autels, parés de nos festons, 105
Que ne viens-tu danser, offrir de simples dons,
Du chaume, quelques fleurs, et, par ces sacrifices,
Te rendre Jupiter et les nymphes propices?
LE BERGER
Non; les danses, les jeux, les plaisirs des bergers
Sont à mon triste coeur des plaisirs étrangers. 110
Que parles-tu de dieux, de nymphes et d'offrandes?
Moi, je n'ai pour les dieux ni chaume ni guirlandes;
Je les crains, car j'ai vu leur foudre et leurs éclairs;
Je ne les aime pas: ils m'ont donné des fers.
LE CHEVRIER
Eh bien, que n'aimes-tu? Quelle amertume extrême 115
Résiste aux doux souris d'une vierge qu'on aime?
L'autre jour, à la mienne, en ce bois fortuné,
Je vins offrir le don d'un chevreau nouveau-né.
Son oeil tomba sur moi, si doux, si beau, si tendre!...
Sa voix prit un accent!... Je crois toujours l'entendre. 120
LE BERGER
Eh! quel oeil virginal voudrait tomber sur moi?
Ai-je, moi, des chevreaux à donner comme toi?
Chaque jour, par ce maître inflexible et barbare,
Mes agneaux sont comptés avec un soin avare.
Trop heureux quand il daigne à mes cris superflus 125
N'en pas redemander plus que je n'en reçus!
O juste Némésis! si jamais je puis être
Le plus fort à mon tour, si je puis me voir maître,
Je serai dur, méchant, intraitable, sans foi,
Sanguinaire, cruel, comme on l'est avec moi! 130
LE CHEVRIER
Et moi, c'est vous qu'ici pour témoins j'en appelle,
Dieux! de mes serviteurs la cohorte fidèle
Me trouvera toujours humain, compatissant,
A leurs justes désirs facile et complaisant,
Afin qu'ils soient heureux et qu'ils aiment leur maître 135
Et bénissent en paix l'instant qui les vit naître.
LE BERGER
Et moi, je le maudis, cet instant douloureux
Qui me donna le jour pour être malheureux;
Pour agir quand un autre exige, veut, ordonne;
Pour n'avoir rien à moi, pour ne plaire à personne; 140
Pour endurer la faim, quand ma peine et mon deuil
Engraissent d'un tyran l'indolence et l'orgueil.
LE CHEVRIER
Berger infortuné! ta plaintive détresse
De ton coeur dans le mien fait passer la tristesse.
Vois cette chèvre mère et ces chevreaux, tous deux 145
Aussi blancs que le lait qu'elle garde pour eux;
Qu'ils aillent avec toi, je te les abandonne.
Adieu, puisse du moins ce peu que je te donne
De ta triste mémoire effacer tes malheurs,
Et, soigné par tes mains, distraire tes douleurs! 150
LE BERGER
Oui, donne et sois maudit; car, si j'étais plus sage,
Ces dons sont pour mon coeur d'un sinistre présage:
De mon despote avare ils choqueront les yeux.
Il ne croit pas qu'on donne; il est fourbe, envieux;
Il dira que chez lui j'ai volé le salaire 155
Dont j'aurai pu payer les chevreaux et la mère;
Et, d'un si bon prétexte ardent à se servir,
C'est à moi que lui-même il viendra les ravir.
(_Commencé le vendredi au soir 16, et fini le dimanche au soir, 18 mars
1787._)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046452
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2025
автор: Ольга Калина