Не потону в твоїх віках..
Забракне сил і я не стану
утопічним маревом твоїм.
Із всіх подій, як проникливе тепло,
ввірветься злочином, - спочинь!
Під тихим трепетом осик.
Нещадно нищить вплив.
Вимальовується,
побічне коло без ясності думок.
В горлі важкий комок.
Тож треба розуму сповна, щоб
невичерпний біль мій стих.
Очі сині, кажи нині до зірок:
чому це я на твоїх берегах ходив?
Наче жив, колись..
І маком зацвіте моя земля,
прадавня і свята.
Сизий дим пройде крізь полумʼя,
залоскоче тлінне тіло,
насправді мило,
черпати радість забуття.
Відкриття мені, -
що так легітно вибавитися всього..
І усвідомити,
що, тобі було підказкою з життям,
але було невідомим нам самим
до сих пір.
І це нагадує мене, що я вірив знов,
у те Твоє Святе Письмо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046370
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.08.2025
автор: evolau