За вікном ніч… немовби вітер торкнувся її обличчя. Чи холод, чи тепло, відразу не змогла зрозуміти. Може прокинулася, можливо все це сниться?
Чомусь так важко здійняти повіки, то ж намагалась, хоча би щось уздріти. Чому так темно, де ж віднайти хоча б промінчик світла? Наразі й місяць, не світить привітно.
Її повіки, раз-у-раз тремтіли, неначе знову спокою хотіли. Ятрить запитання, чому прокинулася знову? Лукава ніч, скажи навіщо, на небо накинула тюль шовкову. Але ж тривожиш, страшиш, що ранить серце, зовсім чорну? Ну там нехай, прийшла пора місяцю блукати, це ж не уповні, щоб заважав спати.
Враз ніби образ перед очима, це вкотре він? У голові, здаля , мов тихий дзвін. Думка-оса, так ось у чому причина. Невже на відстані вона його відчула. Тремтіння тіла…чому й досі не забула? Парфумів запах, п’янкі поцілунки, ласкавий погляд, подарунків пакунки. Порушення ритму серця, дотики до тіла, ніби під плескіт морських хвиль, його хотіла. Але ж чому й сама не розуміла, негадано сказала,
- Ні! Адже тоді, як та пір’їна від вогню горіла.
Та що це? Ніби кроки тихі чує. Чому збентежена, чому душа лютує?
Злегка торкався шиї, згадка на часі, разом були щасливі, ніби кружляли в безкінечному вальсі. Троянд букети, шоколадні цукерки, каблучки з діамантами й сережки. І біла шаль пухнаста, якою її ніжно накривав, одного вечора зізнався, що покохав.
За мить непрохана сльоза, щоку зненацька обпекла. Раптова думка, як стріла, на серце рану нанесла. Наразі, вогнем по всьому тілу, здається вся змокріла, ніби попала під гарячу зливу.
Вже ковдра на підлозі, різко встала…це ж все колись було, тоді весна буяла. Давно і літо відлетіло з журавлями. Тихо шептала, немов молилась,
- Чому в ту осінь, як чорна кішка, пробігла поміж нами.
Включила світло, давно немає квітів на столі. Шалений спогад, лише краплинами, залишивсь на вікні.
Таємна ніч, навіщо будиш її знову, напевно щоб пригадала останню розмову? На гойдалці, тоді неначе мали по два крила. Під сплеск емоцій линув гучний сміх, приємні почуття, ніби води святої напились сповна. На жаль, саме тоді прийшла вона. Ота з косою, його сердечко навпіл розірвала, двом зруйнувала життя.
Він у небесах, мабуть за нею позирає, її ж в неспокої душа, все ще блукає. По рідних стежках, що босоніж ходили, збивали роси. Де його теплі руки розплітали коси. І в цій кімнаті удвох, чули годинника звуки. А, що ж тепер? Земні страждання, нестерпні муки. Коли ж позбудеться нав’язливих думок? Чи віднайде його зірку, посеред зірок? А може нехай раптом уві сні, порушить тишу його дзвінок.
Та враз ніби прийшла до тями, у вікно, зазирнув місяць, переливається, на стіл, ніби поклав сріблясте полотно і золотисті плями. Неспокій зник…адже це було так давно.
З часом, пізня осінь відкриє двері для зими. Доволі важко, їй позбутися терпких думок, як пітьми. Є сила духу, хоч долю інколи й проклинає. Але ж чому сама, його вкотре згадає. Щасливі миті не викарбуються із серця, не загубляться в душі одинокій… знов по кімнаті тихий плач, порушив тиші спокій.
Здаля зненацька, гучний гул розрізав слух, можливо вітер за вікном, ніби десь відкинув, свій останній дух. Кватирка різко скрипнула, земля здригнулась. Охопив страх, від вибуху в ковдру завернулась. Неначе в мушлі, чекає вироку від долі. Це знову... відгук війни, вибух, здається на Подолі. Хто захистить? Коханий, давно тебе нема. Та знай, без тебе не зігріє і весна. З небес, ти зглянься, захисти. І мене любий, що не змогла тебе зберегти, прости. Та мине, визначений відлік часу мені, зустрінемося ми.
21.08. 2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046125
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.08.2025
автор: Ніна Незламна