Переклад вибраних віршів -ямбів французького класика Андре Шеньє
[b]ЖЕБРАК [/b]
(ямб з цезурою)ї
Було це ранньою весною… Зелена поросла трава.
Із золотавою косою, як фея дивна лісова,
Біля підніжжя гір Ахейських жила дівчи́на молода
Із Лікії, що в Керінеї… Була легка її хода.
………………………………………………………….
…………………………………………………………
Блукала в тіні берегами малої й чистої ріки 5
Кратіси…В тій воді купались яскраві уночі зірки.
Кругом родючі володіння і Лікії уся краса,
Альтанки є для відпочинку: аж поки виступить роса.
Аж раптом привид на тім боці: блідий, зарослий, борода,
Благав усіх про допомогу – злякалась діва молода. 10
Він ледве ворушив вустами, увесь обдертий і страшний.
Ходив так довго десь лісами… Здавалось: вік скінчивсь земний.
Вона налякана марою, хотіла зразу ж утекти,
Але почула дивний голос, який благав допомогти.
Він перед нею на колінах стояв і руки простягав, 15
Просив якоїсь допомоги, - голодний й зморений, вмирав.
Просив, молився, щоб почули його благаючі слова
І шелестіла під ногами висока в березі трава.
Голодний голос ніби пискіт, звучав тихенько поміж трав,
І ранив прямо аж у серце, адже так жалісно благав. 20
-О, Німфо, ніжна і прекрасна, одна із всіх земних тут див,
Який же бог і в якім царстві красуню в світ цей породив?
Хто називав тебе дочкою і посадив тебе на трон?
Серця розплавиш ти красою. І слово мовлене – закон!
Дочка – богині, безсумнівно! Мабуть, батьки твої – царі. 25
Не дай загинути в цім місці, не полишай мене в біді.
Подай же руку допомоги чужинцю, що прийшов сюди.
Котромусь захотілось богу і вивів з лісу до води,
Щоби зустрілася красуня чужинцю, що вже помирав,
А та голодного й слабого спасе, не дасть щоби сконав. 30
Вона ж затрималась й сміливо (хоч голос, все таки, тремтів),
Сказала: «Друже, я б хотіла допомогти тепер тобі.
Сьогодні ввечері, як сонце зайде за обрій в пізній час,
Ти непомітно проберешся через місток й прийдеш до нас.
Міст розвідний, за ним фортеця, а в палаці там править цар. 35
Я із сторожою домовлюсь: тебе щоб кожен пропускав.
А цар наш Лік – багатий, чуйний і дуже добрий для усіх.
Це - батько мій і дуже любить свою він доню більше всіх.
Мій день народження. Дванадцять. Вечірка буде. Звісно бал.
Я попереджу слуг і скажу, щоб провели тебе у зал. 40
І батька я тоді попрошу, щоб він тебе в той час прийняв.
А він тоді й тебе спитає, щоб ти про себе розказав.
Цар– дуже чуйний, перейметься, і жалісливий аж до сліз,
Рабам своїм тоді він скаже, щоб їжу й одяг хтось приніс.»
І хвилювалась, й говорила, і серце рвалося з грудей. 45
Уважно слухав незнайомець, не зводив з дівчини очей.
Вона ж біжить в розкішний палац і там служницю зве свою,
Яка завжди постійно з нею й її сприймала як сім’ю.
Служниця - не рабиня, вільна. ЇЇ звільнив указом цар.
За відданість і службу вірну він царську милість таку дав. 50
Тепер служниця з чоловіком керують слугами кругом,
Як ті їм скажуть, то всі зразу ж, виконують усе бігом.
-О, няне, - мовила служниці, поклавши руки на лице,
-Завжди поблажлива до мене, тож я скажу тобі слівце.
Ти виконай моє прохання, не проговорись про це ніде, 55
Завжди мені допомагала й тепер не зрадиш ти мене.
Там, на тім березі чужинець: обдертий, бідний і блідий,
Так стогне сильно й помирає, адже голодний і старий.
Без їжі довгий час лісами, блудив тихесенько один,
Не знав: чи вечір вже, чи ранок, бо загубив він часу плин. 60
Я обіцяла допомогу. Повинен ввечері прийти.
Його потрібно ще зустріти й тихенько в палац провести,
Й щоб жоден смертний не образив і біль йому не причинив.
Нехай мій батько допоможе, щоб не помер він й довго жив.
- О дочко, - мовила служниця, - все буде так, як скажеш ти. 65
Для протеже твого дорогу, щоб в палац вільно зміг пройти,
Я зроблю швидко й допоможу, щоб ти спокійною була,
Адже ти схожа так на матір, яку я також берегла.
Ти маєш, також, ті ж чесноти, які у матері були,
Адже слабких завжди втішала, щоб ті протриматись змогли. 70
Вона ж безцінна для нас втрата, бо відійшла в глибоку ніч….
Тим часом палац був святковим і вже палав у сотні свіч.
Стояв в повітрі від есенцій п’янкий, духмяний аромат,
Що від гостей в розкішних шатах, й розносивсь з залу до кімнат.
Там кольору «слонова кістка» панелі в палаці блищать, 75
Прошиті золотом та сріблом, всі штори сяючі висять,
Бо полотно в них іонійське. І стеля сяє угорі.
Несеться аромат наїдків, що вкінці залі на столі.
І пахощі від них відходять, потоками несуться в зал.
Все тоне в розкоші й сіяє, і скоро розпочнеться бал. 80
Горять грайливо смолоскипи в підставках срібних на столі
У витончених тих фігурах: людей, тварин - держать руці.
Кругом вони: і на буфеті стоять, висять вздовж по стіні,
В фігурах, оніксах, металах палають сяючі вогні.
Розпочалась їхня вечірка – в честь доньки весь оцей бенкет. 85
І гості з гілочкою мирта чи з квіток у руках букет,
Заходять у святковий палац і до царя йдуть на поклон,
Відпочивають на диванах і гомін йде від їх розмов.
Цар Лік сидить на троні в центрі та донька поряд з ним стоїть.
Приймають від гостей вітання і чемно дякують усім. 90
Співає хор, на лірі грають, розмови, радість і пісні,
Наїдками усіх вгощають, та п’ють, бо знаються в вині.
І ось, відкрилися всі двері, та привид в палац увійшов,
І ось зайшов у палац привид, очима розшукав вівтар.
Він підійшов і поклонився. І здивувався цьому цар. 95
Вівтар той привид враз цілує і в попіл всівся перед ним,
Замовкли всі… Вже не танцюють… Здивовані вони оцим.
-О Ліке, сину Евемона, - почав чужинець говорить,
Нехай боги достаток множать, щоб зміг у розкоші ти жить,
Нехай народ тебе шанує, як від Олімпу посланця, 100
Нехай розноситься скрізь слава, як про могутнього царя.
На тебе щиро уповаю, з поклоном милості прощу,
Спаси чужинця, що вмирає, бо ледве на ногах стою.
Клянусь Юпітером, й дочкою, що доброзичлива була,
І та єдина, хто надію, що ще спасуся, подала. 105
Колись давно й я був багатим, у розкоші купавсь та жив,
Та не відштовхував нікого, хто в мене милості просив.
Та доля швидко поміняла у гіршу сторону життя,
Вона взяла і відібрала всю розкіш із мого буття.
І ось, голодний і обдертий, я маю світом цим іти, 110
І щоби з голоду не вмерти, то треба милість десь знайти.
-О незнайомцю, - Лік говорить, -Ти кажеш правду, що добро
Сьогодні є… І гоп – немає! І вже й не скажеш, що й було.
А доля множить все, що хоче: одному розкіш, іншим зло…
І Немезида не зважає на смертних, щоб там було. 115
Тож будь ти гостем у палаці. Тут не образить вже ніхто,
Тут я подбаю вже про тебе, щоб пам’ятав ти про добро.
І доньці дякую, рідненькій, що не залишила в біді,
Що не злякалась й допомогу, яку змогла, дала тобі.
Адже повага до нужденних – обов’язок для нас усіх, 120
Бо може статись, що стражденні дні будуть і в твоїй сім’ї.
Буває часто, що безсмертні, та і Юпітер з ними теж,
Як спокусити хочуть смертних, то діям їх немає меж.
І посилають у дорогу бридких, обдертих волоцюг:
Чи прожене хтось від порогу, а чи візьмуть в руки ланцюг. 125
Помалу встав, спустився з трону і до чужинця підійшов:
-Вітаю в царстві, незнайомцю, і дякую, що ти зайшов.
Нехай твоїм всім побажанням знайдеться місце на землі.
Ти благородним й дуже мудрим здаєшся… Хай щастить тобі!
Вставай, мій батьку, піднімися… І на колінах тут не стій. 130
Ховати перестань обличчя ти у лахміттях цих своїх.
Адже і бідність, і чеснота, буває часто, поряд йдуть,
Й мудрець обдертий із богами недолі виклик подають.
Ти можеш тут, у моїм домі, на руні м’ягкому лежать,
У тіні портика, із скраю, під сонечком відпочивать. 135
Ми відшукаєм батьківщину… Можливо, ще живі батьки…
І рідний дім, і твій будинок, в якому народився ти.
Бо подорожній має мрію, щоб повернутись до землі,
Яка його десь народила, і де літа пройшли малі.
Вставай, мій батьку, піднімайся! І ось тобі моя рука! 140
А у цім палаці родилась моя красунечка-донька.
Тож ми вітаєм в нашім домі й запрошуємо за наш стіл.
Ось принесли тобі поїсти: смачненьку їжу й свіжий хліб.
Сідай. Поїж. Вгамуй свій голод. А потім вже назвеш ім’я.
Як не якась це таємниця, і не причина в ній своя. 145
Хотілось б знати: хто і звідки сюди прийшов до нас у край,
Хотілось б знати батьківщину… Спочатку їж… відпочивай.
Він повернувсь на своє місце і зразу ж всівся на свій трон,
А незнайомець миє руки водою, злитою рабом.
Вода чистесенька, джерельна у глеку срібному блищить, 150
Кедровий стіл, уже протертий, йому застелений стоїть.
На стіл раб ставить свіже м'ясо, гаряче, що іще димить.
Там амфора з вином, і чаша із двома ручками стоїть.
Тож цар запрошує поїсти, й забути все, що було з ним
І потім зможе відпочити. А завтра буде день новий. 155
А згодом Лік наповнив чашу вином й звернувся до гостей:
-Тож випиймо за доньку нашу, бо все найкраще для дітей.
І за Юпітера: дозволив послати гостя у наш дім,
І незнайомого чужинця, щоб ми зустрілися із ним.
Тож чаша йде в гостей по колу і всі смакують, й п’ють вино, 160
А раб потроху доливає – іскриться в чаші аж воно.
І Лік налив для незнайомця, щоб випити з ним той зумів.
-Вітаю, гостю! Випий з нами. Сказати може щось хотів?
Встає чужинець із-за столу і дякує усім богам,
Й господарям за допомогу – не залишивсь з бідою сам. 165
Всі випили і він сідає, але не видно там лице,
Волосся довге по обличчю звисає і ховає все.
-О, мій господарю, шановний, ти – добрий, щедрий чоловік,
Ти заспокоїв сильний голод і цим додав мені ще вік.
А чи наважусь я мовчати, чи втримаю я свій язик? 170
По світу довго я мандрую і до життя такого звик.
Немає в мене батьківщини, ані маєтків, ні рідні.
Можливо, краще промовчати, адже так соромно мені.
Проте, як став я говорити, бо підбадьорений вином,
То вже про себе розказати я трішки зможу за столом. 175
Побив я ноги камінцями і посушив сухим піском,
Роздер себе всього кущами і тіло зморене постом,
Ще покусали і комахи, як ночував десь у траві,
І вплав проплив не одну річку, і спотикався по землі.
І вже знесилений, голодний, прощався із своїм життям, 180
Хоча я віку молодого, а вже не маю майбуття.
Проте як трішки відпочину, то сили знову наберусь,
Я зможу всім допомагати, і бути вигідним комусь.
Я маю дужі, сильні руки, роботу зроблю будь-яку:
Я можу коней тренувати у колісниці й у візку; 185
Я можу сіяти й орати, схилившись аж до борозни,
Биків в упряжці підганяти, щоб скоріш рухались вони;
Здрібнити й чистити пшеницю, й молоти, звісно, на муку,
Великі обертати жорна, що воду гонять у ріку;
З серпом я можу працювати, як і звичайний селянин, 190
В руках тримати гостру косу –за двох працюю я один;
Із виноградною лозою легенько справлюся я сам,
Шпалеру всю я ремонтую, адже я –майстер у садках,
Я вмію гарно готувати й робити якісне вино,
У амфори його вливати, щоби гарнесенько було; 195
А ще засмажу смачно м'ясо й подам для всіх його на стіл,
Мабуть не знайдеться роботи, з якою б справитись не зміг;
Коли складати у покоси я зможу трави запашні,
І їх в сараї закладати – не дорікне ніхто мені.
Щоб кожен, дивлячись на мене, не зміг образити ніяк, 200
Щоб не сказав, що я – нероба, чи лежебока, й щось не так.
-Тобі, шановний незнайомцю, скажу відверто у цей час,
Ти можеш зовсім не боятись: тебе не скривдять тут у нас.
Тут не посміє хтось про тебе погане слово говорить,
В нас залишайся, скільки хочеш і можеш з нами разом жить. 205
Ніхто тебе не потривожить і небезпеки вже нема,
Людина родиться в стражданнях і долю змінює сама.
І вітер крижаний нізащо на морі бурю не здійме,
А небо хмарне чи вологе – не знаєш, що в собі несе.
Сьогодні ця людина в горі, живе в стражданнях і в жалю, 210
А завтра – вже, дивись, радіє і славить доленьку свою.
-Господарю, я чую мудрі твої промови і слова.
Коли ти впевнений в багатстві, то й на шляху росте трава.
Коли ж ти бідний і нічого не робиш, щоби щось змінить,
Лиш уповаєш ти на долю і мрієш, щоби краще жить, 215
То бездіяльність та приводить до смерті, в немічне життя,
У повсякденних тих турботах, в безсонні йде твоє буття.
Старієш в соромі з ганьбою, відрізаний від всіх людей,
В богів ти просиш допомогу, але й від них нема вістей.
Отак один ти самотою, нужденну ношу цю несеш, 220
І не чекаєш вже нічого, лиш помираєш – не живеш.
Це так приємно, що багатий рішив мені допомогти,
Полегшити нікчемну долю й від смерті бідного спасти.
Якщо боги жаліють бідних й на шлях їх істинний ведуть,
Твої діяння, славний Ліку, нехай за приклад всім будуть. 225
-Кажу тобі, мій незнайомцю, потрібно вірити в дива,
Нехай мій приклад підбадьорить й підтримають мої слова.
Я йшов колись шляхом нелегким і зміни також пережив,
А це багатство, хай не заздрять, нелегко я його нажив.
І допоміг мені у цьому з Лариси Клеот у садах, 230
Бо заплатив тоді за працю високу плату у грошах.
-Іди, - сказав, - мій юний друже, і будь щасливим у житті,
Не забувай мене ніколи і як я допоміг тобі.
І ось з тих пір я пам’ятаю, що батько в мене - Клеотас,
Й за все, що в царстві своїм маю, я дякую йому весь час. 235
Що в царстві в мене процвітає - це плід його є доброти.
Святий обов’язок для мене: комусь також допомогти.
Усім нещасним відтепер я в життя поверну теплоту,
Як Клеопас колись для мене вернув і віру, й доброту.
Його таким боги створили як подарунок для людей, 240
Щоб люди вірили й любили та було в них усе «окей!».
Його любов благословенна, що йде з прекрасної душі,
Хай далі в серці розквітає як квітка ніжна навесні
Й благословенна буде доля і все життя його мирське -
Нужденним вчасна допомога полегшила б життя гірке. 245
Як час прийде іти у вічність, хай буде легким перехід,
Адже чесноти, що залишить, лишає для людей усіх,
Синам майно, які можливо, ще будуть кращі за отця:
Допомагати будуть бідним, відігрівати їх серця.
Нехай доброти йдуть по світу, передаються з рук до рук, 250
Щоби жили всі та раділи без відчаю, жалю та мук.
-Та мабуть, доля - невблаганна. Вона не слухає порад.
Й свої скрізь вносить корективи: чи радий тому, чи не рад.
І попри всі твої бажання, вона дарує тобі шлях
Такий, який вона схотіла, буває часто в камінцях. 255
Клеот помер на батьківщині – несправедлива та була.
Зробила нищим та ізгоєм, позбавивши його майна.
Людей багато нехороших, багато заздрісних очей,
Які робили все можливе, щоб він позбавився грошей.
Його всі зрадили й прогнали подалі з рідної землі, 260
Хоча раніше величали, тепер зробились такі злі.
І замість килимів Єфрату, гучних бенкетів, дорогих,
Що сяють золотом й агатом, в окрузі підданих своїх,
Де гості завжди до світанку, смакуючи смачним вином,
Де частували всі наїдки й пісні співали за столом, 265
Тепер скитається по світу, іде, куди – не бачить сам,
Обдертий голий і голодний – вмре на поталу всім вовкам.
То дикий плід в кущі знайдеться, то десь листочок обірве,
То як подачки від багатих, в сльозах весь, гіркий хліб візьме.
Мандрує він тепер по світу і лише пам'ять береже, 270
Тамує біль гіркий й образи і в невідомість далі йде.
І від пустелі, до пустелі, подалі з того вигнання,
Від зим холодних, спеки й зливи, та жалюгідного вбрання,
Шукає будь-яку підтримку… Хоча й, старатися дарма.
І лиш ціпок – уся підтримка, бо від людей її нема. 275
Та чує стогін лише вітру, і бурі, й хвиль морських кругом.
Під грізне каркання ворони він спить, присипаний піском.
Виття вовків щоночі чує, боїться за своє життя.
Із серця часом стогін хлине і понесеться за моря.
У жебрака немає друзів, крім темних і густих лісів, 280
Крім сліз гірких й розчарування, нема того, що сам хотів.
Тому він молиться й благає, щоб хтось йому ще допоміг,
Під храмом часто засинає під белькотіння слів і сліз.
-О, що ти кажеш!? Наче громом пронеслось в голові моїй.
Боги могутні та хоробрі, не шліть ви блискавок своїх. 285
Не буде більше святкування, ніяких ігор… Йдем за ним.
Його потрібно відшукати… Без нього палац мій – не мій.
Адже собі я не пробачу, коли голодний він помре,
І щедро тому я заплачу, хто першим десь його знайде.
Це ж неможливо пити й їсти, справляти в палаці бенкет, 290
Коли твій друг блукає світом – нема ні їжі, ні монет.
Можливо, зараз проклинає усіх й мене в тому числі,
За те, що я такий невдячний, його забув як і усі.
Скажи, мій друже, чи ти бачив, чи справді з ним ти говорив?
Ходімо, стежку нам покажеш: де саме ти його зустрів? 295
Адже про Ліка має знати… Чому ж до мене не прийшов?
Можливо на тім місці досі й далеко ще не відійшов.
Ходімо, йдемо вже скоріше… - О, мій господарю, це – він!
Не хочу, щоб ти засмутився, та біль надав разючих змін.
Той біль душі змінив всі риси в обличчі і пригнітив стан. 300
Його два сина і дружина в Дельфах, довірені богам.
Він переслідувався довго, бо стежили до Фармапіл.
Ізгоєм плутав він дорогу, щоби знайти ніхто не зміг.
Адже і досі він тікає - заполонив всю душу страх.
Його я дуже добре знаю, а доля подає нам знак. 305
Бо нам вона обом з тобою випробування принесла.
Несправедливо, дуже прикро, одні дороги нам дала.
З одної прірви вибиратись прийшлося кожному в свій час,
Але я мушу признаватись, бо в мене є щось про запас.
Ось, ця печатка! Подивися… Я хочу, щоби ти впізнав. 310
Як знак союзу за гостинність колись мені подарував.
І спантеличений почутим, стояв цар Лік і аж закляк.
Він глиняну впізнав печатку, проте не вірилось ніяк.
Колись послав він Клеотису печатку як взаємний дар,
Як знак безсмертної з ним дружби… Стояв і дивувався цар. 315
-Це ти, Клеотасе, мій друже?! Невже це ти стоїш в цю мить ?!
Усе, що маю в своїм царстві – твоє, й тобі в багатстві жить.
Як соромно, що я спочатку у незнайомцю не впізнав
Того, кого вважав за батька, й кого, як бога величав.
Ти був господарем для мене, таким й залишишся тепер. 320
Як добре, що ти знов знайшовся, як добре, що ти не помер.
І хочу я тобі служити, як і раніше у твій час.
Ми будем в дружбі й мирі жити і вистачить добра для нас.
Із себе раптом він знімає свій царський і тирський пурпур,
Застібку срібну розстібає і віддає все жебраку. 325
Вже хтось йому шукає одяг, хтось ванну гріти вже пішов,
І всі у захваті від того, що Клеотиса цар знайшов.
Підходять гості, оточили і сяє радість ув очах.
Підходить ближче і родина, бо від тепер в них новий цар.
А разом з ними і дитина собі тихенько підійшла. 330
-Тепер ти - і моя дитина. Спасибі! В замок привела.
[b] Оригінал[/b]
LE MENDIANT
C'était quand le printemps a reverdi les prés.
La fille de Lycus, vierge aux cheveux dorés,
Sous les monts Achéens, non loin de Cérynée,
. . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . .
Errait à l'ombre, aux bords du faible et pur Crathis,
Car les eaux du Crathis, sous des berceaux de frêne, 5
Entouraient de Lycus le fertile domaine.
. . . . . . . . . . Soudain, à l'autre bord,
Du fond d'un bois épais, un noir fantôme sort,
Tout pâle, demi-nu, la barbe hérissée:
Il remuait à peine une lèvre glacée, 10
Des hommes et des dieux implorait le secours,
Et dans la forêt sombre errait depuis deux jours;
Il se traîne, il n'attend qu'une mort douloureuse;
Il succombe. L'enfant, interdite et peureuse,
A ce hideux aspect sorti du fond des bois, 15
Veut fuir; mais elle entend sa lamentable voix.
Il tend les bras, il tombe à genoux; il lui crie
Qu'au nom de tous les dieux il la conjure, il prie,
Et qu'il n'est point à craindre, et qu'une ardente faim
L'aiguillonne et le tue, et qu'il expire enfin. 20
'Si, comme je le crois, belle dès ton enfance,
C'est le dieu de ces eaux qui t'a donné naissance,
Nymphe, souvent les voeux des malheureux humains
Ouvrent des immortels les bienfaisantes mains,
Ou si c'est quelque front porteur d'une couronne 25
Qui te nomme sa fille et te destine au trône,
Souviens-toi, jeune enfant, que le ciel quelquefois
Venge les opprimés sur la tête des rois.
Belle vierge, sans doute enfant d'une déesse,
Crains de laisser périr l'étranger en détresse: 30
L'étranger qui supplie est envoyé des dieux.'
Elle reste. A le voir, elle enhardit ses yeux,
. . . . . . . . et d'une voix encore
Tremblante: 'Ami, le ciel écoute qui l'implore.
Mais ce soir, quand la nuit descend sur l'horizon, 35
Passe le pont mobile, entre dans la maison;
J'aurai soin qu'on te laisse entrer sans méfiance.
Pour la douzième fois célébrant ma naissance,
Mon père doit donner une fête aujourd'hui.
Il m'aime, il n'a que moi: viens t'adresser à lui, 40
C'est le riche Lycus. Viens ce soir; il est tendre,
Il est humain: il pleure aux pleurs qu'il voit répandre.'
Elle achève ces mots, et, le coeur palpitant,
S'enfuit; car l'étranger sur elle, en l'écoutant,
Fixait de ses yeux creux l'attention avide. 45
Elle rentre, cherchant dans le palais splendide
L'esclave près de qui toujours ses jeunes ans
Trouvent un doux accueil et des soins complaisants.
Cette sage affranchie avait nourri sa mère;
Maintenant sous des lois de vigilance austère, 50
Elle et son vieil époux, au devoir rigoureux,
Rangent des serviteurs le cortège nombreux.
Elle la voit de loin dans le fond du portique,
Court, et, posant ses mains sur ce visage antique:
'Indulgente nourrice, écoute: il faut de toi 55
Que j'obtienne un grand bien. Ma mère, écoute-moi;
Un pauvre, un étranger, dans la misère extrême,
Gémit sur l'autre bord, mourant, affamé, blême...
Ne me décèle point. De mon père aujourd'hui
J'ai promis qu'il pourrait solliciter l'appui. 60
Fais qu'il entre: et surtout, ô mère de ma mère!
Garde que nul mortel a'insulte à sa misère.
--Oui, ma fille; chacun fera ce que tu veux,
Dit l'esclave en baisant son front et ses cheveux;
Oui, qu'à ton protégé ta fête soit ouverte, 65
Ta mère, mon élève (inestimable perte!),
Aimait à soulager les faibles abattus;
Tu lui ressembleras autant par tes vertus
Que par tes yeux si doux et tes grâces naïves,'
Mais cependant la nuit assemble les convives: 70
En habits somptueux, d'essences parfumés,
Ils entrent. Aux lambris d'ivoire et d'or formés
Pend le lin d'Ionie en brillantes courtines;
Le toit s'égaye et rit de mille odeurs divines.
La table au loin circule, et d'apprêts savoureux 75
Se charge. L'encens vole en longs flots vaporeux:
Sur leurs bases d'argent, des formes animées
Élèvent dans leurs mains des torches enflammées;
Les figures, l'onyx, le cristal, les métaux
En vases hérissés d'hommes ou d'animaux, 80
Partout, sur les buffets, sur la table, étincellent;
Plus d'une lyre est prête; et partout s'amoncellent
Et les rameaux de myrte et les bouquets de fleurs.
On s'étend sur les lits teints de mille couleurs;
Près de Lycus, sa fille, idole de la fête, 85
Est admise. La rose a couronné sa tête.
Mais, pour que la décence impose un juste frein,
Lui-même est par eux tous élu roi du festin.
Et déjà vins, chansons, joie, entretiens sans nombre,
Lorsque, la double porte ouverte, un spectre sombre 90
Entre, cherchant des yeux l'autel hospitalier.
La jeune enfant rougit. Il court vers le foyer,
Il embrasse l'autel, s'assied parmi la cendre;
Et tous, l'oeil étonné, se taisent pour l'entendre.
'Lycus, fils d'Évémon, que les dieux et le temps 95
N'osent jamais troubler tes destins éclatants!
Ta pourpre, tes trésors, ton front noble et tranquille,
Semblent d'un roi puissant, l'idole de sa ville.
A ton riche banquet un peuple convié
T'honore comme un dieu de l'Olympe envoyé. 100
Regarde un étranger qui meurt dans la poussière,
Si tu ne tends vers lui la main hospitalière.
Inconnu, j'ai franchi le seuil de ton palais:
Trop de pudeur peut nuire à qui vit de bienfaits.
Lycus, par Jupiter, par ta fille innocente 105
Qui m'a seule indiqué ta porte bienfaisante!...
Je fus riche autrefois: mon banquet opulent
N'a jamais repoussé l'étranger suppliant.
Et pourtant aujourd'hui la faim est mon partage,
La faim qui flétrit l'âme autant que le visage, 110
Par qui l'homme souvent, importun, odieux,
Est contraint de rougir et de baisser les yeux!
--Étranger, tu dis vrai, le hasard téméraire
Des bons ou des méchants fait le destin prospère.
Mais sois mon hôte. Ici l'on hait plus que l'enfer 115
Le public ennemi, le riche au coeur de fer,
Enfant de Némésis, dont le dédain barbare
Aux besoins des mortels ferme son coeur avare.
Je rends grâce à l'enfant qui t'a conduit ici.
Ma fille, c'est bien fait; poursuis toujours ainsi. 120
Respecter l'indigence est un devoir suprême.
Souvent les immortels (et Jupiter lui-même)
Sous des haillons poudreux, de seuil en seuil traînés,
Viennent tenter le coeur des humains fortunés.'
D'accueil et de faveur un murmure s'élève. 125
Lycus descend, accourt, tend la main, le relève:
'Salut, père étranger; et que puissent tes voeux
Trouver le ciel propice à tout ce que tu veux!
Mon hôte, lève-toi. Tu parais noble et sage;
Mais cesse avec ta main de cacher ton visage. 130
Souvent marchent ensemble indigence et vertu,
Souvent d'un vil manteau le sage revêtu,
Seul, vit avec les dieux et brave un sort inique.
Couvert de chauds tissus, à l'ombre du portique,
Sur de molles toisons, en un calme sommeil, 135
Tu peux ici, dans l'ombre, attendre le soleil.
Je te ferai revoir tes foyers, ta patrie,
Tes parents, si les dieux ont épargné leur vie.
Car tout mortel errant nourrit un long amour
D'aller revoir le sol qui lui donna le jour. 140
Mon hôte, tu franchis le seuil de ma famille
A l'heure qui jadis a vu naître ma fille.
Salut! Vois, l'on t'apporte et la table et le pain:
Sieds-toi. Tu vas d'abord rassasier ta faim.
Puis, si nulle raison ne te force au mystère, 145
Tu nous diras ton nom, ta patrie et ton père!'
Il retourne à sa place après que l'indigent
S'est assis. Sur ses mains, d'une aiguière d'argent,
Par une jeune esclave une eau pure est versée.
Une table de cèdre, où l'éponge est passée, 150
S'approche, et vient offrir à son avide main
Et les fumantes chairs sur le disque d'airain,
Et l'amphore vineuse, et la coupe aux deux anses.
'Mange et bois, dit Lycus; oublions les souffrances,
Ami! leur lendemain est, dit-on, un beau jour.' 155
Bientôt Lycus se lève et fait emplir sa coupe,
Et veut que l'échanson verse à toute la troupe:
'Pour boire à Jupiter, qui nous daigne envoyer
L'étranger devenu l'hôte de mon foyer.'
Le vin de main en main va coulant à la ronde; 160
Lycus lui-même emplit une coupe profonde,
L'envoie à l'étranger: 'Salut, mon hôte, bois.
De ta ville bientôt tu reverras les toits,
Fussent-ils par-delà les glaces du Caucase.'
Des mains de l'échanson l'étranger prend le vase, 165
Se lève et sur eux tous il invoque les dieux.
On boit; il se rassied. Et jusque sur ses yeux
Ses noirs cheveux toujours ombrageant son visage,
De sourire et de plainte il mêle son langage:
'Mon hôte, maintenant que sous tes nobles toits 170
De l'importun besoin j'ai calmé les abois,
Oserai-je à ma langue abandonner les rênes?
Je n'ai plus ni pays, ni parents, ni domaines.
Mais écoute: le vin, par toi-même versé,
M'ouvre la bouche. Ainsi, puisque j'ai commencé, 175
Entends ce que peut-être il eût mieux valu taire.
Excuse enfin ma langue, excuse ma prière;
Car du vin, tu le sais, la téméraire ardeur
Souvent à l'excès même enhardit la pudeur.
Meurtri de durs cailloux ou de sables arides, 180
Déchiré de buissons ou d'insectes avides,
D'un long jeûne flétri, d'un long chemin lassé
Et de plus d'un grand fleuve en nageant traversé,
Je parais énervé, sans vigueur, sans courage;
Mais je suis né robuste et n'ai point passé l'âge. 185
La force et le travail, que je n'ai point perdus,
Par un peu de repos me vont être rendus.
Emploie alors mes bras à quelques soins rustiques.
Je puis dresser au char tes coursiers olympiques,
Ou, sous les feux du jour, courbé vers le sillon, 190
Presser deux forts taureaux du piquant aiguillon.
Je puis même, tournant la meule nourricière,
Broyer le pur froment en farine légère.
Je puis, la serpe en main, planter et diriger
Et le cep et la treille, espoir de ton verger. 195
Je tiendrai la faucille ou la faux recourbée,
Et devant mes pas l'herbe ou la moisson tombée
Viendra remplir ta grange en la belle saison;
Afin que nul mortel ne dise en ta maison,
Me regardant d'un oeil insultant et colère: 200
O vorace étranger, qu'on nourrit à rien faire!
--Vénérable indigent, va, nul mortel chez moi
N'oserait élever sa langue contre toi.
Tu peux ici rester, même oisif et tranquille,
Sans craindre qu'un affront ne trouble ton asile. 205
--L'indigent se méfie.--Il n'est plus de danger.
--L'homme est né pour souffrir.--Il est né pour changer.
--Il change d'infortune!--Ami, reprends courage:
Toujours un vent glacé ne souffle point l'orage.
Le ciel d'un jour à l'autre est humide ou serein, 210
Et tel pleure aujourd'hui qui sourira demain.
--Mon hôte, en tes discours préside la sagesse.
Mais quoi! la confiante et paisible richesse
Parle ainsi!... L'indigent espère en vain du sort;
En espérant toujours il arrive à la mort. 215
Dévoré de besoins, de projets, d'insomnie,
Il vieillit dans l'opprobre et dans l'ignominie.
Rebuté des humains durs, envieux, ingrats,
Il a recours aux dieux qui ne l'entendent pas.
Toutefois ta richesse accueille mes misères; 220
Et puisque ton coeur s'ouvre à la voix des prières.
Puisqu'il sait, ménageant le faible humilié,
D'indulgence et d'égards tempérer la pitié,
S'il est des dieux du pauvre, ô Lycus! que ta vie
Soit un objet pour tous et d'amour et d'envie! 225
--Je te le dis encore: espérons, étranger.
Que mon exemple au moins serve à t'encourager
Des changements du sort j'ai fait l'expérience.
Toujours un même éclat n'a point à l'indigence
Fait du riche Lycus envier le destin. 230
J'ai moi-même été pauvre et j'ai tendu la main.
Cléotas de Larisse, en ses jardins immenses,
Offrit à mon travail de justes récompenses.
"Jeune ami, j'ai trouvé quelques vertus en toi;
Va, sois heureux, dit-il, et te souviens de moi." 235
Oui, oui, je m'en souviens: Cléotas fut mon père;
Tu vois le fruit des dons de sa bonté prospère.
A tous les malheureux je rendrai désormais
Ce que dans mon malheur je dus à ses bienfaits.
Dieux, l'homme bienfaisant est votre cher ouvrage; 240
Vous n'avez point ici d'autre visible image;
Il porte votre empreinte, il sortit de vos mains
Pour vous représenter aux regards des humains.
Veillez sur Cléotas! Qu'une fleur éternelle,
Fille d'une âme pure, en ses traits étincelle; 245
Que nombre de bienfaits, ce sont là ses amours,
Fassent une couronne à chacun de ses jours;
Et quand une mort douce et d'amis entourée
Recevra sans douleur sa vieillesse sacrée,
Qu'il laisse avec ses biens ses vertus pour appui 250
A des fils, s'il se peut, encor meilleurs que lui.
--Hôte des malheureux, le sort inexorable
Ne prend point les avis de l'homme secourable.
Tous, par sa main de fer en aveugles poussés,
Nous vivons; et tes voeux ne sont point exaucés. 255
Cléotas est perdu; son injuste patrie
L'a privé de ses biens; elle a proscrit sa vie.
De ses concitoyens dès longtemps envié,
De ses nombreux amis en un jour oublié,
Au lieu de ces tapis qu'avait tissus l'Euphrate, 260
Au lieu de ces festins brillants d'or et d'agate
Où ses hôtes, parmi les chants harmonieux,
Savouraient jusqu'au jour les vins délicieux,
Seul maintenant, sa faim, visitant les feuillages,
Dépouille les buissons de quelques fruits sauvages; 265
Ou, chez le riche altier apportant ses douleurs,
Il mange un pain amer tout trempé de ses pleurs.
Errant et fugitif, de ses beaux jours de gloire
Gardant, pour son malheur, la pénible mémoire,
Sous les feux du midi, sous le froid des hivers, 270
Seul, d'exil en exil, de déserts en déserts,
Pauvre et semblable à moi, languissant et débile,
Sans appui qu'un bâton, sans foyer, sans asile,
Revêtu de ramée ou de quelques lambeaux,
Et sans que nul mortel attendri sur ses maux 275
D'un souhait de bonheur le flatte et l'encourage;
Les torrents et la mer, l'aquilon et l'orage,
Les corbeaux, et des loups les tristes hurlements
Répondant seuls la nuit à ses gémissements;
N'ayant d'autres amis que les bois solitaires, 280
D'autres consolateurs que ses larmes amères,
Il se traîne; et souvent sur la pierre il s'endort
A la porte d'un temple, en invoquant la mort.
--Que m'as-tu dit? La foudre a tombé sur ma tête.
Dieux! ah! grands dieux! partons. Plus de jeux, plus de fête! 285
Partons. Il faut vers lui trouver des chemins sûrs;
Partons. Jamais sans lui je ne revois ces murs.
Ah! dieux! quand dans le vin, les festins, l'abondance,
Enivré des vapeurs d'une folle opulence,
Celui qui lui doit tout chante, et s'oublie, et rit, 290
Lui peut-être il expire, affamé, nu, proscrit,
Maudissant, comme ingrat, son vieil ami qui l'aime.
Parle: était-ce bien lui? le connais-tu toi-même?
En quels lieux était-il? où portait-il ses pas?
Il sait où vit Lycus, pourquoi ne vient-il pas? 295
Parle: était-ce bien lui? parle, parle, te dis-je;
Où l'as-tu vu?--Mon hôte, à regret je t'afflige.
C'était lui, je l'ai vu ........................
.........................Les douleurs de son âme
Avaient changé ses traits. Ses deux fils et sa femme 300
A Delphes, confiés au ministre du dieu,
Vivaient de quelques dons offerts dans le saint lieu.
Par des sentiers secrets fuyant l'aspect des villes,
On les avait suivis jusques aux Thermopyles.
Il en gardait encore un douloureux effroi. 305
Je le connais; je fus son ami comme toi.
D'un même sort jaloux une même injustice
Nous a tous deux plongés au même précipice.
Il me donna jadis (ce bien seul m'est resté)
Sa marque d'alliance et d'hospitalité. 310
Vois si tu la connais.' De surprise immobile,
Lycus a reconnu son propre sceau d'argile;
Ce sceau, don mutuel d'immortelle amitié,
Jadis à Cléotas par lui-même envoyé.
Il ouvre un oeil avide, et longtemps envisage 315
L'étranger. Puis enfin sa voix trouve un passage.
'Est-ce toi, Cléotas? toi qu'ainsi je revoi?
Tout ici t'appartient. O mon père! est-ce toi?
Je rougis que mes yeux aient pu te méconnaître.
Cléotas! ô mon père! ô toi qui fus mon maître, 320
Viens; je n'ai fait ici que garder ton trésor,
Et ton ancien Lycus veut te servir encor;
J'ai honte à ma fortune en regardant la tienne.'
Et, dépouillant soudain la pourpre tyrienne
Que tient sur son épaule une agrafe d'argent, 325
Il l'attache lui-même à l'auguste indigent.
Les convives levés l'entourent; l'allégresse
Rayonne en tous les yeux. La famille s'empresse;
On cherche des habits, on réchauffe le bain.
La jeune enfant approche; il rit, lui tend la main: 330
'Car c'est toi, lui dit-il, c'est toi qui, la première,
Ma fille, m'as ouvert la porte hospitalière.'
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046009
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.08.2025
автор: Ольга Калина