Вона колись жила серед яблунь. Там, де земля дихала м’ятою, а вітер знав її ім’я. Де хатина була не з цегли, а з любові й часу. Де онук, босоніж, бігав по траві, а над вечір співали цвіркуни.
Тепер вона жила серед стін.
Стіни не знали її імені. Вони були чужі, сірі, мовчазні.
Плита не пахла пирогами, а вікна виходили не в сад, а на бетон. Там, де колись був дім — тепер лише тиша попелу. А онук... він був десь далеко, на лінії вогню, серед чужих степів, із зброєю в руках. Вона не бачила його вже давно, але кожну ніч чула серцем. Чекала. І боялася.
Цієї ночі знову піднялися в небо шахеди.
Вона почула їх одразу — ще до сирени. Спершу — низький гул, схожий на далекий двигун. Потім — ближче, нижче, важче. Немов хтось великий, механічний, облітав дах будинку, нахиляючись над кожним вікном.
Марія сіла у коридорі на табуретку. Лампочка не світила — світла не було вже третю добу. Лише відлуння вибухів десь у місті, переривчасте, невблаганне.
Шахеди летіли низько, голосно. Здавалося, вони дихають. Вони відчувають. І шукають саме її.
Вона затулила голову руками, закуталася в стару вовняну хустку, як дитина. Але страх не зменшувався. Навпаки — розростався, як повінь, що затоплює усе живе в середині.
Десь поряд бахнуло так, що затряслися двері. Плеснуло вікнами. Їй здалося, що стіни от-от розсиплються, відкривши її тілу саму суть цього світу — порожнечу, смерть і дим.
У темряві щось почало змінюватися. Простір став нереальним.
Світ навколо повільно зникав — коридор, стіни, шафа, речі, тіло. Лишалося тільки одне — звук. Гул. Біль. Дим. І відчай.
Їй здавалося, що вона більше не вдома. Що вона десь у підземеллі, де повітря гаряче й важке, де в повітрі — крик тисяч душ, де земля гуде, як полум’я.
Марія зрозуміла: вона — в пеклі.
Не у вигаданому, а справжньому. Тому, що народжується всередині, коли зникає останній сенс. Коли навіть молитва порожня. Коли життя — це лише очікування болю.
“За що? Навіщо я ще жива? Чому не разом з Іванком?..” — ці думки не були питаннями. Вони були криками. Мовчазними, як ніч.
І саме тоді, серед мороку, серед гулу й темряви, вона помітила: в кутку щось є.
Ікона.
Стара, ще зі села. Маленький образ Богородиці - пожовклий, злегка тріснутий, покритий пилом. Іконка висіла в куточку між шафою й дзеркалом — так давно, що бабуся вже не зважала на неї. Але зараз — подивилась.
І в очах Богородиці побачила не страх і не осуд. А… тишу.
І в тій тиші — любов.
І тут щось у серці раптом дихнуло. З глибини, з того місця, яке не досягає страх.
Теплий літній вечір. Село. Іванко, зовсім малий, спить на її руках. Вікно прочинене, вітерець несе запах м’яти й свіжого хліба. Вона тихо співає колискову. За стіною — церква, дзвони на вечірню.
Світ тоді був інший. Простий. Світлий. Живий.
І раптом Марія відчула: «Те, що було з любові — не зникло. Бо любов — не згорає.»
Пекло не могло в це проникнути.
Реальність повільно поверталась. Стіни знову стали стінами. Хустка — хусткою. Її дихання — її власним.
Шахеди ще гули. Але гул вже не пронизував її наскрізь. Бо щось всередині змінилося.
Вона прошепотіла:
— Я не одна. Ти є. Ти завжди був.
Вона витягла з шухляди маленьку освячену свічку — ту, що зберігала ще з Великодня. Запалила її, не думаючи. Не тому, що треба. А тому, що душа захотіла світла.
Полум’я тремтіло. Маленьке, крихке. Але стійке.
І раптом вона відчула:
сенс — не у втечі від страху, а в тому, щоб пройти крізь нього і не втратити себе.
Сенс — не в тому, щоб не боятись, а в тому, щоб довіряти, навіть тремтячи.
І в цій довірі народжувався спокій.
Ні, вибухи не припинилися. Далеко бахнуло ще раз. Потім ще… і ще. Іноді дуже близько. Важко, дзвінко.
Але серце вже майже не тремтіло. Бо в ньому жевріло світло, яке не могла загасити жодна тьма.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045898
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2025
автор: Inmaks