(Де кожна сцена — як ложка з салом: жирно, гостро і незабутньо. Документальний серіал, якого боїться навіть Netflix.)
УЗД баби Галі: хроніки недовіри до апаратури
(Фрагмент третій)
Десь в українському селі...
Тихого, мирного ранку понеділка,
ще півні не кукурікнули, а баба Галя вже прокинулася. Та не від пташиного співу, а від неспокою в шлунку. Очі вирячила, лоб у поту, серце стукає, як молоток по казанку:
— Ой лишенько, Галя, сьогодні ж у місто на УЗД! — пригадала вона раптово і сплеснула в долоні — Тьху! Аж серце тьохнуло, як згадала, шо якраз під вечір борщ їла з бутербродом із сала, а на закуску галушок мисочку. А як він мені шось не те покаже?
— Маріє! — гукає з-під ковдри, — а ти мені воду набрала в дорогу? А бутерброди з салом? А направлення? А труси нові, там же ж роздягатися треба! Шоб усе було, як у людей! А шо то взагалі те УЗД? Воно болить? А, Господи, може то я вмирати їду, га?
Марія, онука баби Галі, мовчала, тиха, як тінь, бо знала — зараз почнеться бабина симфонія: від стогнання до патетики.
І справді, питання сипались, як горох об дорогу. А в проміжках між ними — тяжке зітхання, стогони й трагічні монологи про долю:
—О-хо-хо-хо! Господи мій, яку я маю тяжку долю! У-и-и-и. Чоловік — царство небесне, подруги — дурні базікалки, діти в місті — як ті берези: білі й байдужі. Все на мені. Все на мені. Хата, кури, тиск і тепер от ше це УЗД! Ой, лишенько! А я? Я ж баба, я ж Галинка!
Змахнувши невидимі сльози причитала вона на всю хату десь ще з пів години.
Але що поробиш — треба їхати. Насилу, з бубоном, із заклинанням, із плачем, із 33-ма "горе мені" і 108-ма "ой, лишенько", баба Галя почала збиратись — розправила свій фартух, хустку вузликом, пальто "шанель" із секонду. Прихопила й торбу, як завжди, з пиріжками з капустою і баночкою салату (бо ж раптом знайома медсестра попадеться).
—А, Господи, Марійко! Шість сорок, а того водія нема! Та хай йому грець! Дзвони! Бо ми запізнимося і мені в живіт не зазирнуть! — репетувала баба, ніби зібралась в політ на Місяць.
Коли все ж таки на подвір’я підкотив той самий водій, що мав її везти (далекий родич Петро — нашим воротам двоюрідний сарай, як полюбляла вона говорити про таких родичів), баба, побачивши авто, подумала:
— О-о-о, нарешті! Не пройшло й пів року, як скотиняка приїхав, — але перехрестилася і промовила голосно, мило, з полегшенням:
— Ой, Петя приїхав! Слава тобі, Господи, і святому Христофору — охоронцю мандрівників!
Запхавшись у машину, в пальто, з торбою і з хусткою по самі брови, баба видихнула з глибини душі:
— Ох, ух, ах-ха-хах... Фууух, я вже втомилася! Ше не поїхали, а я вже готова назад завернути!
Подумавши, згадала, що вона королева і гордо промовила:
— Ну-у-у, поїхали! А то я вже як та автівка на морозі — не заведена, але гріюся!
Не встигли й від'їхати, як баба "тихим" басом згадала:
— Марійко, а воду взяли?! А аналізи?! А гроші?! А далеко ше? Бо я вже… якби це... по нужді...
Петро з Марією перезирнулися й мовчки поїхали швидше. На що баба відразу відреагувала:
— Петре, не жени, бо в мене тиск як у скороварці. А як рване — то і УЗД не треба, лівера самі повискакують!
Після того, як виїхали на трасу, баба трішки заспокоїлася роздивляючись машини і хати, що стояли вздовж дороги. Про що вона думала, ніхто не знав, навіть сам Господь Бог.
Потім баба ожила, звісно, трохи постогнала, поскаржилась на життя, на Миколу з сусідньої вулиці, який у вісімдесят завів молоду дівчину з "Тікітока", і ще на те, що в аптеці знижки "тільки з 70 років", а їй вже 72, але вона ще баба хоч куди!
— А як виглядаю, га? — запитувала Галя, — скажи, онучко, я ше нічого? Чи вже УЗД не спасе?
Проїжджаючи трасою повз якогось села, аж раптом баба прогриміла:
— Стояти-и-и! Петю, з’їдь на обочину! Мені по природі треба! Я ж воду пила — як соловей на весіллі!
За селом, у кущах, баба виконала свої справи й з полегшенням, зойками та щастям в очах, влізла назад у машину:
— Фух! Полегшало! Аж очі заіскрились! Тепер можна і на УЗД. Водій, трогай!
У місті баба ще раз "вигукнула" про потребу зупинки посеред проспекту. Її не хвилювало, що це місто, немає "лишніх кущиків", всюди біжать перехожі по своїх справах.
Петро майже заїхав у клумбу біля аптеки — лише б баба змогла "сходити під оті кущики". А ще, щоб не розказала у прямому ефірі на "Фейсбуці" у групі місцевої громади, як він її "катував" забороняючи "сходити під кущі".
Ще за всю дорогу баба Галя "хлєбала" тонну води, яка вмістилася у півторалітровій пляшці та з горем говорила сама до себе: — О-о-охх, я вже не можу!
А от і клініка.
"Фух"— з полегшенням зітхнули мандрівники, коли добралися до місця призначення.
Бабу Галю та Марійку зустрів привітний персонал. Але баба була інтелігента та культурна людина і про себе залишила незабутні враження у клініці.
У гардеробі баба Галя роздягнулася з таким гонором, ніби йшла не на процедуру, а в сауну з подругами. Медсестрі одразу дала баночку салату (бо ж не гарно з порожніми руками йти).
— Бабусю, ви точно на УЗД? — питала медсестра, визираючи з-за дверей, як кіт із-під шафи.
— А куди ж іше? В Туреччину на шопінг? — обурилася Галя, поправляючи на голові хустку, яку зав’язала так, ніби йшла на війну, а не на обстеження.
Черга сиділа тихо, але очі в усіх світилися, як у вужа на ярмарку — цікаво ж, що то за персона заходить.
— Бабусю, ви ж не снідали? — уточнювала медсестра.
— Дитинко, я зранку майже голодна, от тільки чай… ну, і мисочку галушок зі шкварками… ну, і бутерброд із салом. Та я ж не знала, що ви такі голодні до того УЗД!
Тут у черзі хтось хихотнув, хтось кашлянув, а баба Галя вже дістала з торби поліетиленовий кульочок.
— Он, візьми пиріжок з капустою. Може, й апарат ваш веселіше покаже!
Присівши на лавку під кабінетом, мандрівниця заспокоїлася. Але не втримавшись, через дві хвилини вже питала:
— Маріє! А котра година? А довго ше? А то мені тут якось… самотньо…
Жінка поряд сказала:
— Вас покличуть, як буде ваша черга.
Галя усміхнулася оскалом гієни і крізь зуби промовила "Дякую", але про себе подумала:
— Ти диви, яка стєрва! Повчальниця з черги виросла…
Бабі періодично було нічого робити і вона, щоб не забували про неї подавала ознаки життя, то стогнаннями, то запитувавши котра година. Публіка була в захваті.
І от та мить настала! Нарешті її покликали. Галя зайшла — і в холі стало тихо та сумно, як у бібліотеці після бурі.
Медсестра завела бабу Галю до кабінету, а та одразу, ще з порога:
— Ой, дітки, тут у вас холодно, як у церкві на Різдво! Може, я в пальті полежу?
Лікар підняв брову, але промовчав.
— То куди лягати? Ага, сюди… ой, а ця подушечка у вас така маленька, шо мені тільки для коліна підійде.
Баба Галя лягла на кушетку (немовби Леніна прклали в мавзолей): з гордістю, з легким презирством до медичного персоналу й рішучістю людини, яка пережила як мінімум одну реформу медицини.
На ній був фартух. Так, той самий. З помідорним узором і плямою від буряка, яку вона вважала "родимкою кухонної вдачі". Лікар поглянув і обережно попросив:
— Пані, вам треба зняти фартух.
— Ага, шоб ви потім у Фейсбуці мене виклали? — зіронізувала баба.
— Нє, докторе, фартух — це мій захист. Як бронєжилет, тільки з кишенею під сало.
Вона так його й не зняла. Просто підняла до підборіддя, мов шлагбаум.
Лежати тихо баба не могла:
— От. Дивіться, але з повагою і добре, бо минулого разу одна лікарка мене дивила, а потім виявилося, шо то не мій жовчний, а моя торба з горіхами на животі лежала! Я ж сміялась тиждень!
Лікар натиснув датчиком на живіт, а баба скривилась:
— О-о-о, не тисніть там! Там у мене борщ! Ше не переварився, ви шо — хіба так можна?!
— То, можливо, у вас збільшена печінка... — бурмотів лікар.
— Та то не печінка, синку, то душа широка! І борщ! Повторюю: БОРЩ! Там ще галушка не опустилася — акуратніше, вона ж у мене як кулька повітряна — доторкнись не так, то в суп на стелі перетвориться!
Лікар зосереджено водив датчиком по животу, а баба Галя, замість мовчати, розказувала:
— А ви знаєте, чого я на УЗД прийшла? Бо сусідка казала: Галю, сходи, може, тобі там якесь золото знайдуть. А я думаю: якшо знайдете, половину вам віддам, тільки на базарі поможіть поторгуватись!
Лікар нервував. Його освіта — шість років університету, два роки інтернатури й три роки на курсах "Мовчання — золото" — не передбачала боротьби з сільською логікою.
— У вас, здається, жирова дистрофія печінки, — сказав він обережно.
— О, то це ж добре! — зраділа баба.
— То вона в мене, як у гусака перед Різдвом!
— Це не зовсім... добре.
— Як не добре?! Та ви знаєте, скільки той гусак коштує?! — сказала баба і гордо додала: — А я вам от шо скажу: в мене все працює як годинник, ше 1987 року! Тільки з кукушкою.
Вже коли дослідження закінчилось, Галя злізла з кушетки, поправила хустку й серйозно сказала:
— Ну шо, лікарю, там у мене все нормально? Чи знову треба борщу більше їсти, шоб апарат мав шо показати?
А потім почалось. Лікар хотів записати дані, баба — поставити під сумнів сам факт існування діагнозу.
— А де написано, шо то дистрофія?
— Ось тут, на екрані.
— А я не бачу.
— То це медичний прилад.
— І шо? Я бачила, як внук мені мультики показував на мікрохвильовці! То шо тепер — у мене замість печінки Халк?!
Баба Галя встала, одягла фартух назад до рівня поясу, як ремінь чемпіона, й глянула суворо:
— Шо я вам скажу, докторе. Кабінет у вас красивий. Датчик ваш — ніби телевізор. Але душі нема. А без душі не буде діагнозу.
— Але ж ми по фактах…
— Я вам зараз факти дам! Оце, наприклад, пляма — то не від хвороби. То я сала з’їла вночі. Бо було холодно, і я захищалась зсередини.
Коли баба вже виходила, то повернулась і врочисто сказала:
— Ви не лікар, ви стандартизатор! Як комісія по гостам. Я вам не чайник і не рулет! Я — жінка, в якої печінка живе окремим життям! І взагалі: "Я не хворію — я просто іноді відпочиваю горизонтально".
Марійка, яка все це слухала, сиділа, наче гімназистка на сповіді.
— Бабо, може, підемо вже?
— Зараз! Я ще тут правду шукаю.
Коли вони нарешті вийшли з клініки, баба Галя радісно "хлєбанула" водички з пляшки:
— Фух, от і все! Перемогли техніку!
— То як вам, бабо, лікар?
— Та нормальний, хоч і трохи бездушний. Але нічого. Йому ше рости й рости. А фотку з УЗД мені дайте! Я її в Фейсбук виставлю з підписом: "УЗД. Стан: стабільна легенда!"
На зворотному шляху баба Галя мовчала лише три хвилини. Потім видала:
— А ти, Петрусю, знаєш, скільки людей боїться лікарень? А я? Я — Галя! Мене печінкою не злякаєш!
І таки бабу трохи зморило. Прикривши свої оченята, втомлено шепотіла:
— Я води напилася на п’ять років уперед. Та й нервів лишилось, як в акумуляторі на морозі...
Коли приїхали додому, то голодна, натомлена баба Галя смачно поїла, плюхнулася на улюблений диванчик і… ввімкнула свій розмовний телеграф.
— Алло, Свєтко? То слухай! Поїхала я, значить, в місто, одна, без нікого, сама-самісінька…
І понеслась бабина розповідь — з деталями, як у серіалі, з паузами, ойканнями, роздумами про життя, здоров’я, смерть і сир Брі (який вона знов згадала, бо в клініці хтось хрумтів якоюсь "канапешкою" в коридорі).
А потім згадала про інтернет і зняла серію прямих ефірів у Фейсбуці, розповідаючи всім кумам, кумасям і сусідам, як "показала лікарям, хто тут ще нічого", вимахуючи фоткою своїх ліверів.
— А печінка? Та вона в мене як у гусака перед Різдвом! — хвалилася баба. — Золота, жирна і трохи перевтомлена, але жива!
І заснула баба того вечора з телефоном на животі, а снився їй молодий лікар, схожий на Олега Вінника, який просив рецепт квашених помідорів і лагідно казав:
— Пані Галино, ваші органи — як картина Пікассо. Нічого не ясно, але шедевр!
А потім, баба Галя захропіла так, що кіт дременув із печі. І снилось їй щось гарне: добрий шмат сала, запашна ковбаска, "кохве" в горнятку і червоний, наваристий борщ — той, що густий і "згущує життя".
Але це, як каже сама баба:
— Інша історія. І не для всіх вух.
Мораль:
Якщо баба зібралась на УЗД — зупинити її зможе хіба що Янгол-Хранитель з талоном на пізніший час.
А якщо серйозніше, то ось кілька фактів:
1. Не важливо, куди їде баба Галя — на УЗД чи в Париж, головне, щоб усі довкола знали, що вона їде. І, бажано, потерпали разом із нею.
2. Пий воду розумно, бо в бабиних півторалітрах заховано як мінімум 20 хвилин стогнання й дві-три позапланові зупинки.
3. Поїздка з бабою — це не логістика, це емоційний квест, де ти або пройшов рівень, або баба всіх відправила "к святому Пантелеймону".
4. Найкращі нерви — не в лікарнях у психологів, а в Марійки, яка витримала всю поїздку мовчки.
5. І хай баба Галя натомилась бідолашна, зате розповідь вийшла — з барвами, приправами і внутрішнім рентгеном усієї сільської драми.
Післямова від автора
Отак, дорогі мої, і закінчилась ця медична сага з бабою Галею. Апаратура лишилася у шоці, лікар — у роздумах, а сама Галя — з переконанням, що в неї все "працює, як годинник, тільки з кукушкою". І як казала вона, виходячи з кабінету:
— Знаєте, лікарю, я вас поважаю, але ви своїм датчиком моїх нервів не зіпсуєте!
Тож розходимось, як пацієнти після аналізів: хтось з полегшенням, хтось з питаннями, а хтось — з історією, яку тепер переповідатимуть онукам.
А в наступному фрагменті
"Базарна епопея: Як баба Галя на базарі плітки продавала та про шкоду фастфуду" ви дізнаєтесь:
Чому баба Галя вирішила, що кабачки й помідори не зможуть купити їй новий телефон, а от плітки — зможуть.
Як вона переконувала людей не їсти "ходоноги"… стоячи в черзі за ними.
І чому, навіть розповідаючи про шкоду фастфуду, баба замовляла у Арчика на базарі подвійний "ходоног "щоб майонез капав по ліктю"
Бо з бабою Галею, як з майонезом у Арчика — знаєш, що не корисно, але руки самі тягнуться!
Далі буде...
11.08.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045489
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2025
автор: Svetoviya