Дивлюсь на свій народ в час лихоліття,
Коли, здається, світ весь відвернувсь,
Він, засукавши рукави по лікті,
Тримає на своїх плечах війну.
Руїни відбудовує й дороги,
Дає всьому-всьому належний лад
І наближає світлу Перемогу.
Твердішає меча його булат.
Він сіє хліб і врожаї збирає,
Хоча і заміновані поля,
Щоб Україна знову стала раєм.
Не зрозуміть цього катам кремля,
Що наш народ ніколи не збороти,
Бо ж має дух, не скорений ніким.
Не скотиться такий і до голоти,
Бо українці – то не байстрюки*,
Що притулились до чужого роду,
Не пам’ятаючи того, де їх земля,
Нізвідки не чекаєм нагороди –
Земля нам рідна рани ізціля.
Пишаюся тобою, мій народе,
І вірю в день новий, прийдешній твій,
Шаную працьовитість, гідність, вроду
І стійкість в історичній боротьбі.
10.08.2025.
* – зневажливе – позашлюбний син.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045442
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2025
автор: Ганна Верес