Я літав, та мені обірвало крила.
Я прийшов й слізно так просив:
— Як забрав — подаруй мені білі вітрила,
Не літати — так жити поміж морів.
Не почув, не сказавши мені ні слова,
Все чекав, коли буде із неба знак.
Рік за роком дивився у гору знову,
Як на хліб мокрим оком старий жебрак.
Та втомився — чекати — нелегка справа,
Трударем мене Бог у цю мить зробив.
Це його наді мною за щось розправа —
То, напевно, багато колись грішив.
Рік за роком — земля, борона, колосся,
Пил з коліс, сонце палить промінням знов.
Кожен день вітер шепче з моїм волоссям —
Це, напевно, одна із найкращих у світі мов.
Збудувавши сім’ю, підростали так швидко діти,
Ремесло з кожним днем усе більш любив.
Без часу на журбу — обирав радіти,
Вірний вибір за мене сам Бог зробив.
Їду в полі, навкруг — золоте колосся,
Посміхаюся попри нестерпний пил.
Вітер грає чимдуж із моїм волоссям,
Погляд — в небо, й ще більше духовних сил.
Не потрібні ні крила, ні запах солоний моря —
Жовто-синій пейзаж так у серці моїм застиг.
Він, напевно, мене оберіг від страждань та горя —
Колос щастя моєї душі достиг.
Я літав, та мені обірвало крила.
Я прийшов й слізно так просив...
Він почув — й, збудувавши стальні вітрила,
Не літаю — так плину крізь хвилі жнив.
Тільки в ніч, коли в небі остання зоря заснула,
Із-під ліжка дістану валізу і витру пил.
Приміряю давно вже зашиті собою крила —
Й прочитаю слова із затертих давно чорнил.
09.08.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2025
автор: Микола Максимович