Класична ясність (із творів мого друга)


–  Я  переконаний  прихильник  простоти,  природності,  –  говорив  Марк  Богославський,  і  додавав,  –  класичної  ясності...  
Ми,  студійці  слухали  його  слова,  як  одкровення.  Панувала  тиша.  
–  Але,  –  продовжував  наш  учитель,  –  вистраждав  своє  розуміння  тієї  важкої  і  радісної  істини,  що  кожен  справжній  поет  приречений  виробити  свої  особливі  варіанти  простоти,  а  не  повторювати  учнівські  властиві  чудових  художників  минулого,  копіюючи  їх…
У  тиші  я  спостерігав  Аллу.  Вона  писала  розкішні  вірші.  Вони  мені  подобалися.    Здавалося,  були  про  мене.  І  сама  Алла  теж…  Подобалась…  Он  вона  тепер…  У  власті  ілюзій…
Із  кутка  аудиторії,  куди  падало  косе  світло  ще  слабкого  сонця  квітня,  на  мене  дивилася  Алла.  Її,  з  прищуром  зелені  очі,  відбивали  те  світло.
«Колись  ти  їх  взнаєш»  –  майнуло  в  моїй  голові…

–  Послухай,  –  після  студії  зазирнув  я  в  її  лице.  Вона  йшла  вже  до  виходу,  –  давай  підемо  в  тир.
–  Серйозно?  –  Перепитала  Алла,  розчісуючи  на  ходу  волосся.  Стрижені  в  пів-обличчя.  Попелясті.
–  Як  на  духу,  –  закотив    я  зіниці  до  неба.  Там  хмари,  ще  сірі  та  холодні  гналися  за  вітром.  
–  Отакої.
–  Давай  твій  кульок.  Понесу.
Алла  була  майже  одного  зросту  зі  мною.  За  рахунок  підборів.  І  вона  дивилася  мені  в  очі.
А  сонце  вже  гріло  наші  спини  та  руки.  Вже  тюльпани  гойдалися  на  клумбах  Бурсацького  узвозу.  Роздарювали  свій  запах,  на  всі  боки.
–  Скільки  тобі  років?  –  запитала  Алла.  Зупинившись,  запалюючи  сигаретку.  Її  довгі  пальці  з  блідим  лаком  нігтів  спритно  орудували  сірником.
–  Двадцять  і  чотири,  –  загинав  я  поволі  пальці  вільної  руки,  –  через  чотири  місяці  буде.
–  Виразно,  –  видихнула  вона  хмаринку  диму.  І  та  розтанула  відразу.  –  Мені  двадцять  шість.  Я  вже  роведена.  І  у  мене  чотирирічна  доця.  Ну?  –  хитнулася  вона    з  каблуків  на  носки,  –  де  твоє  стрільбище?
–  Одне  на  Сумській  у  підвалі,  а  ще  на  Римарській,  і  на  Пушкінській  у  вагончику.  Куди  хочеш?
–  У  вагончик.  Як  у  Ремарка.  –  у  її  тонких  ненафарбованих  губах  ховалися  кпини.  Не  приховані.  –  Іронія,  –  промовила  вона  поспіхом,  –  ось  чого  тобі  не  вистачає.  Іронія  завжди  ставить  запитання.  Сама.  Пограйся  словами.  Знайди  ті,  різноманітні.  І  тоді  до  тебе  потягнуться…
У  вагончику  було  ще  холодно.  Тирщик  був  п'яний.  Він  відраховував  у  долоню  мені  дев'ять  дробин.  І  слинив  косими  очима  Аллу.
—  Друга  рушниця  «під  яблучко»,  крайня  «під  обріз»,  —  видихнув  він  перегаром,  і,  видихнувшись,  осів  на  обдертий  табурет,  –  старію.
За  п'ять  кроків  горіли  дві  свічки,  кругляками  дивилися  три  мішені  незаймані.  Бігли  на  місці  бляшані  покоцані  зайчики,  ведмеді,  лисиці  з  чорними  п'ятаками  на  задніх  лапах.
–  Кого  вбиватимеш?  –  подав  я  їй  рушницю.
–  Усіх…

–  А  ти  –  вмілий  стрілець,  –  посміхалася  вона,  і  сонце  сліпило  очі  на  виході  з  тиру.  І  вона  їх  жмурила.  Зморшки  тулилися  по  кутках.  Від  цього  обличчя  її  лише  вигравало.
–  Давай  вип'ємо!  –  Зупинив    я  її  за  руку.  
–  Давай,  –  рука  її  притисла  мою,  –  мені  треба  пити.  Червоне.  Від  нього  швидше  утворюється  кров.  І  вона  б'є  у  голову  і  далі…
За  спиною  кам'яного  Подвойського  стояла  крамниця.  У  ньому  «Ведмежа  Кров».  Її  ми  пили  в  під'їзді  єврейського  будинку  на  два  поверхи.  Наполовину  згнили  половиці  нили  під  нами.  Пушкінська  гуділа  за  вікном.  Вікно  подзенькувало…
–  До  пальця  п'єш  ти,  –  обіймав  яскраву  етикетку  мій  кулак,  –  від  пальця  –  я.
Потім  ми  сміялися.  Ганяли  голубів  Шевченкового  саду.  Тикали  пальцями  у  пам'ятник  Каразіну  і  висміювали  перехожих…

…У  напівсплячому  гуртожитку  ми  пішли  на  чорний  хід.  І  посадивши  її  на  підвіконня,  я  гладив  вже  її  груди,  невеликі  та  м'які.  Вона  мої  губи  покусувала.  За  вікном  вогнями  гас  Харків.  Я  пустив  руки  до  її  живота.  Далі  нижче.  І  вона  зігнула  коліна.  Обм'якла.
–  Не  треба,  –  голос  її  мляв,  –  не  тут.
Хтось  промчав  із  верхнього  поверху.  З  прихованим  диханням.
–  Йдемо!  –  я  тяг  її  за  руку.  Вона  повисла  на  ній.
У  бойлерній  стояла  пара.  Ще  топили.  Гула  вода,  під  обертами  насосів.  І  стогнала  Алла,  утримуючи  себе  в  нахилі,  руками  за  мої  голі  ноги...
–  Ще!  Ще!  Я  чую  музику.  Я  завжди  в  оргазмі  чую  музику.  Немов  у  мені  там  струни.  І  ти  граєш  на  них  своїм  смичком…

–  Спасибі  тобі.  І  за  вино  і  за  ласки,—  казала  вона,  прощаючись,—  мені  потрібна  енергія.  Я  живу  за  рахунок  крові.
–  Усі  так  живуть.
–  Ні,  я  її  здаю  раз  на  тиждень.  За  це  отримую  гроші.  Мені  ж  себе  і  дочку  тримати  треба.  Кров  із  мене  беруть,  віджимають,  а  плазму  вливають  назад.  Аби  я  не  загнулася…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045339
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2025
автор: Сумирний