Війнула доля в коси сивиною,
Коли його зустріла… на війні.
Хіба могло це буть її виною,
Що серця голос радо задзвенів?
Вдова ж вона: є діти і онуки –
Усі вони далеко звідціля,
Вона ж пила щодень душевні муки:
Чому війна ця послана з кремля?
Уміла жінка жити і любити,
Отож зробити вибір спромоглась,
Аби себе й родину не зганьбити,
Орду московську нищить поклялась.
Військову справу враз опанувала.
Це стало її покликом душі,
Раділа, коли рідшала навала,
Хоча перебувала на межі
Поміж життям і злодійкою-смертю.
Війна – це час важких випробувань.
Що відбулось, те з пам’яті не стерти
І не змінити, мислила вона.
Саме тоді зустрілися їй… очі,
Що її пасли не один вже день,
Здавалось, що вони сказать щось хочуть.
Але коли? Чи доля їх зведе?
Лягла під очі зморщечкою втома,
Хоч серця голос молодо дзвенів.
Ніхто на неї не чекав удома.
Літа ж купались в ранній сивині.
І ось та мить: їх погляди зустрілись…
Неначе струмом тіло пропекло.
Вогнем кохання очі загорілись,
Хоч пізнім, але чистим, ніби скло.
Війна ще йде, ламає долі, плани,
Де її фініш, визначить лиш час.
Її кінець в руках чужинських кланів,
Тож не одна погасне ще свіча.
Вони ж своє знайшли… у пеклі щастя,
Крихке і світле, як бува вогонь,
Тож п’ють його, немов святе причастя,
Й не віддадуть нікому вже його.
1.07.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045256
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2025
автор: Ганна Верес