Стежина, по якій ходив до школи,
не тільки стала довга, а й важка.
Нема вже з класу жодного Миколи —
зали́шилися тільки два Сашка.
Ще є дівчатка — сонце в безнадію,
що я до скону в грудях пронесу.
Побачу їх, замружусь і радію,
щоб не пустити зрадливу сльозу.
Ніхто вже не розтопить в школі грубу.
Та й хто топив — шукать його дарма.
Немає — хоч і був! — старого клуба.
Від школи теж нічого вже нема.
Але оте з дитинства знане свято,
оте тепло, що йде як від сестер,
бажання і кохати, й дивувати —
те все ще є і час його не стер.
Хай роситься-колоситься багатство,
що в добрий час дало мені село!
Шкільне моє, святе дитяче братство,
спасибі, що в житті моїм було!
[i]31 липня 2025[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045148
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.08.2025
автор: Олександр Таратайко