Я ходив стежками темряви з розбитими до крові ногами.
Я не міг дивитися на себе. Я плакав під дощем, щоб більше
ніхто не бачив моїх сліз. І вітер сильний розривав усі мої рани.
І сонце сліпило мене світанками. Я спраглий падав на траву.
А потім я прокинувся від цього сну. Побачивши у небі птицю і її
легкий змах крильми, я щось відчув у серці. Тихе. Що шепотіло приймай.
І я почав приймати в себе людей, емоції, любов. Саме любов відкрила очі.
Я почав щось відчувати. Хоч були розпачі і зради знову і знов, так я вже не боявся.
Я і не плакав. Я просто тепер знав, що це є частиною буття. А потім я ожив.
Сперся на ноги. І раз за разом, як мале дитя, робив все виваженіші кроки.
Хоч і здирав до крові знов я ноги, та йшов вперед уже у майбуття. Занурюючись в минуле лише для того, щоб обійняти світ, який я проклинав. Подарувати трішечки любові, яку не так давно я і не відчував. Тепер я знаю це. А може і ніщо. Все є усе і нема нічого. Куди іти, чи знаю я? Лише намір, дія, рух, мій розум, слово - це все що маю. Усе що в мене є, усі ті карти на руках, відповідають мені тихо знову й знову. Це - таїна моя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045034
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.08.2025
автор: DarkLordV