Людина – таки дивна особа.
Чіпляється за дерево життя руками й ногами,
лізе по ньому вверх, щоби здобути плоди слави, багатства, влади.
Скидає (буває таке!) донизу тих, хто їй заважає рухатись або хто може з’їсти ті плоди, які вона собі вподобала і прагне здобути.
Не задумується у цей час людина над тим, що й сама може злетіти з дерева життя – від буревію, наприклад,
який хочеш ти цього чи ні, а час від часу набирає сили й рушить все, що стрічає на своєму шляху.
Й упаде обов’язково (кожна людина!), коли дерево життя, за яке вона тримається, по якому лізе вгору, хтось зрубає або воно само всохне від старості і зламається.
Впаде, як падає пожовтіле листя з гілок дерев у час пізньої осені, дощ із хмар, коли вони обважніють,
як падає яблуко, груша, слива в саду, коли переспіє.
То чи варто дертися вгору за плодами слави, багатства, влади, стаючи на голови слабким, штовхаючи сильних?
Чи не краще було б сісти людині на одну із міцних, красивих, плодоносних гілок дерева життя і рости разом з нею,
зустрічати з нею вранці сонце, що виходить на небесну синь,
слухати співи пташок,
їсти плоди, які вона тобі дасть удень,
і засинати з нею ввечері під тихе гойдання місяця і мерехтіння зір.
Й не забувати дякувати –
дереву життя, яке тримає гілку, на якій ти сидиш, землі та небу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044941
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.08.2025
автор: Крилата (Любов Пікас)