Я насолоджуюсь неспішним тихим ранком,
А до обіду скрізь діймає метушня.
Я кожний вечір обіцяю - спозаранку
Я тінь свою відправлю в небуття,
Прокинусь знову і підвищу свою планку,
Я відчиню кордони світу для життя.
Та в тій неспішності лінивого сніданку,
Вечірні думи не діймають й каяття
Не відчуваю, лише легкість від серпанку,
Щасливих митей я черпаю в нім до дна.
І пообіді, в тіні абрикос на ґанку,
Не розумію ці докори до пуття.
Чому не можу я, перехиливши склянку,
Без жалю викинути день з свого буття?
Чому в меланхолійній тузі часу бранка?
Чому так сильно час впливає на чуття?
Я повернусь до цих питань назавтра зранку,
Простежу шлях я цих думок аж до злиття.
Бо я - це розрив в гедонізмі свого ранку,
І совісті, яка гризе усе життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044717
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2025
автор: Тахіона