10.1
Покриє, наче саван, білий сніг
Будиночок, де панувало літо.
Строкатий джміль на крилах чарівних
Літаючи, щасливо міг прожити.
У чергуванні холоду й відлиг,
А потім – між тюльпанами і житом,
Під впливом сонця променів ясних
Повірила в добро душа відкрита.
Відвертість емоційна – все дарма!
Роман стає заїждженим памфлетом
Не прямо – якось підло, крадькома.
Як обійти заплутані тенета?
Так файно розфарбує куркума
Думки та недописані сонети.
10.2
Думки та недописані сонети –
Відбитки нерозділених годин,
Коли всі «альфа» раптом стали «бета»
Покинутих, занедбаних глибин,
Де мали значення прості сюжети...
Про них пізніше скажуть: «Нафталін!»
Зненацька відгукнеться рикошетом
Пройдешніх почуттів гіркий полин.
Небажану, настирливу навалу
Рішуче зупинити, збити з ніг
Рожеві вечори допомагали.
Тепер – лише мовчання давніх книг
І осуд недалекого загалу;
А зайчик сонячний кудись побіг…
10.3
А зайчик сонячний кудись побіг,
Маршрут свій таємничий не озвучив.
Хіба що в царство вірних та своїх,
Де плакали й сміялись дуже гучно.
І загубився серед чепурних
Осінніх кленів. Вирок той рішучий
Цей вечір промовляє для чужих.
Чому ж я все сприймаю так болюче?
Непрохані ввірвалися вітри,
Забрали назавжди падіння-злети.
Ти, осене, зі мною говори!
Жовтневий вальс. Вже подано карету…
Далеко дощик стука: раз, два, три…
Сьогодні розминувся він з поетом.
10.4
Сьогодні розминувся він з поетом,
Колишній друг, шляхетний шевальє.
Можливо, за липневим очеретом
Чи у дощі жовтневому щось є…
Розставлено самотності намети,
Відлюдник сам себе не впізнає.
Немає більше сенсу в еполетах –
Лишилися зухвалі сомельє.
Та серце знову кличе диригента,
Що здатен серед смутків дощових
Подарувати радісне крещендо.
О, скільки справжніх, добрих власних втіх
Покинули свої апартаменти!
Ось перехрестя споминів, доріг.
10.5
Ось перехрестя споминів, доріг.
Стара валіза буде у нагоді.
Вона не для сторонніх та глухих.
Які завжди все носять по погоді.
Якоїсь миті збільшився пробіг.
То й що? Дивитися вперед – і годі!
Я сам серед минулого поліг,
Віддав належне специфічній вроді.
Почую заклик: «Ну, давай! Борись!
Виборюй для майбутнього куплети,
Свої сумні думки сховай кудись!»
Моє натхнення! Обізвися! Де ти?
Давно – нічий, а думаю, що чийсь.
Єдина куля. Постріл пістолету.
10.6
Єдина куля. Постріл пістолету.
Таємний знак фатального числа.
Давно шукав у чорнім кабінеті
Хоча б краплину світла і тепла.
Осінній вечір молодим брюнетом
З характером примхливого орла
Можливо, заспіває оперету,
Щоб до небес ця пісня піднесла.
Життя – маленька пауза музична,
А кожний звук секунд – важкий батіг,
На кшталт страшних тортур середньовічних.
Чому сердець так мало запальних?
Скрізь – прагматизм. О, Всесвіте трагічний!
Останній рух. Наважитися зміг.
10.7
Останній рух. Наважитися зміг
Струм чарівний раптово перервати.
Питань важливих, рішень надскладних
За тих часів лишалося багато.
Зірвався несподіваний бліцкриг,
Навіщо так далеко планувати?
Тим більше, серед вигуків простих
Глибоких почуттів щось малувато.
Нехай цей метушливий марафон
Йде паралельно. Сиплються монети.
Моя дорога – власний рубікон.
Летить у прірву нині вся планета!
На справедливий світлий батальйон
Чекаючи, мовчать усі кларнети.
10.8
Чекаючи, мовчать усі кларнети.
А контрабас, такий зухвалий пан,
Героєм стане модної газети,
Лише для нього – цілий нотний стан.
На сторінках друковані портрети
Не знатимуть про біль душевних ран.
Однакові стандартні трафарети
Нову штампують серію доган.
Лише єдиний непомітний допис
І є надійний, непорушний дах,
Мій персональний, неповторний глобус.
Нещирість – передбачуваний крах.
Знецінився надмірний штучний опус.
Прийшов рятунок у простих словах.
10.9
Прийшов рятунок у простих словах,
Які не потребують тих роз’яснень,
Що шаром пилу зріють на думках,
Затьмарюючи щире, добре, вчасне.
Колись, можливо, геніальний Бах
Органно йшов назустріч злому блазню.
А я, забувши про суцільний жах,
Акорд фінальний вже собі привласнив.
Огидлива, брудна, пихата фальш
Атакувала. Раптом сивий грудень
Знецінив нереальний мій кураж.
Навколо – мотлох, шум та словоблуди.
Таємні звуки знищили міраж.
Мені вдалося вчасно їх почути.
10.10
Мені вдалося вчасно їх почути,
Усіх, кого ще досі я не чув.
Цього життя шалена амплітуда
Застигла раптом оперою-буфф.
Давно захмарних розмірів облуда
Жорстоко душить мій красивий Лувр.
Емоціям протистоїть маруда,
В якій байдужий Всесвіт потонув.
Простих людей запрошував у гості,
Чекав, що буде ввечері аншлаг,
Тримаю келих, промовляю тости.
А доля малювала свій зигзаг.
Слова порожні, наче голки гострі,
Затрималися на сухих вустах.
10.11
Затрималися на сухих вустах
Слова з листів у пройдене минуле.
Всю душу пробирають до мурах.
Питаю друзів: «Ви мене забули?»
Ця пам’ять – небезпечний саркофаг,
Беззвучний біль із хижістю акули.
З’їдає позначки в календарях,
Які вогнем яскравим спалахнули.
Майбутнє кличе тонікою «фа».
Його акорд – незграбна халабуда,
Людина чесна щось пережива.
Святе не продається за ескудо!
Світанок… Народилася строфа…
Байдужі глядачі стоять повсюди.
10.12
Байдужі глядачі стоять повсюди.
Однакові обличчя, вік та зріст.
Складають цілі книги і талмуди,
Що я – незрозумілий песиміст.
Зворотній відлік почали секунди,
У кожної для серця – гострий спис.
А солі залишилося пів пуду,
Завісив вечір вікна, мов батист.
Жаданий теплий вітер гріє спомин
Поміж вульгарних танців на кістках.
Так хочеться зібратися – й додому!
Тримаю міцно свій самотній стяг.
Показує життя мені, сумному,
Відбиток незворотності в очах.
10.13
Відбиток незворотності в очах!
Різноманітним змінам вже підвладний.
Він сам собі господар, радник, маг,
Повторюється тут багатократно.
Невже вся істина – у стусанах,
Що пише доля олівцем докладно?
Рецепт відвару туги на дощах
Чи знов якесь рівняння біквадратне?
Життя мені шепоче: «Все! Мовчи!»
Коли, нарешті, зможу я збагнути,
Як існувати, мовчки живучи?
Благаю крізь мелодію розкуту:
«Зимовий снігу! Милий! Відпочинь!»
Веселонько! Тебе не повернути!
10.14
Веселонько! Тебе не повернути!
Сумних небес усміхнена дуга
Тут, в цьому світі вже цілком відчута.
Два полюси: зневіра і жага.
Земний свій термін просто перебути!
Фінал – німе звертання: «Дорога!»
Мій шлях крізь зиму… Він так само гнутий!
На душу й серце темна тінь ляга.
У смороді зненацька запах пряний…
То це така ознака сліз німих –
Солодких мрій віночок незрівнянний.
Чекає страта щирих та слабких.
Все, що писав я, швидко, невблаганно
Покриє, наче саван, білий сніг.
МАГІСТРАЛ 10
Покриє, наче саван, білий сніг
Думки та недописані сонети.
А зайчик сонячний кудись побіг,
Сьогодні розминувся він з поетом.
Ось перехрестя споминів, доріг.
Єдина куля. Постріл пістолету.
Останній рух. Наважитися зміг.
Чекаючи, мовчать усі кларнети.
Прийшов рятунок у простих словах.
Мені вдалося вчасно їх почути,
Затрималися на сухих вустах.
Байдужі глядачі стоять повсюди.
Відбиток незворотності в очах:
Веселонько! Тебе не повернути!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044560
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2025
автор: Артур Дмитрович Курдіновський