Кислий дощ порізав вуглецеве небо.
В місті задихались зірвані квітки.
В пластику закриті, механічні люди
День у день заковують серце у клітки.
Все на біле-чорне стáранно ділили,
А виходив сірий. В цій же сіроті
Дім свій зруйнували, душі потопили.
Посеред мільярдів гинуть в самоті.
Тюрми із моралі ближнім будували,
Там самі для себе карцер відвели.
Механічні люди світом керували,
Та самі з собою ради не дали.
«За здоров’я» люди випили отруту,
Ілюзорна воля в жилах потекла.
З награних «кохаю» народились діти,
Електронні діти у містах зі скла.
Бідні тії діти в коробках-будинках:
Ще не встигла мати їх на світ явить,
А вже розписала, чим потрібно гратись,
Як-то мають жити і кого любить.
Замкнені батьки їм стіни мурували.
«Яблуками» пещені, цілий вік тягли
Кайдани, що в спадок рідні передали.
Звужені зіниці сльози пролили,
Бо ростуть як можуть пустоокі діти,
Молодість впихають в сайти, сторінки.
В надрах інтернету, де згубили мрії,
Марно виглядають втрачені роки.
Цукор у таблетках, шоколад із милом…
Віртуальний всесвіт замінив життя…
Механічні люди нерви пропалили,
Нікотином душачи фальші відчуття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044359
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2025
автор: Мона Вінчі