Мої милі, сполохані птахи
завжди потребують духовної їжі.
Вночі — їх годую з правої долоні.
На лівій вони сидять,
сповідають ромашкові історії,
що завжди закінчуються пелюсткою любові.
Їм затишно вдень:
на запашних червоних яблуках,
на вранішніх, ще сонних квітках.
Але у вечірньому небі,
коли на спочинок котиться вогняна таріль,
вони тихо сумують —
аж до появи світанкового проміння надії.
Люблю їх за те, що неспокійні —
будять серед ночі…
Як віддають почуття
й щоразу щось добре шепочуть
та шелестять білими крилами:
в янголів — сни пророчі.
Щиро вірять у дива
і здійснюють мрії,
мають блакитні очі
й золоте кучеряве волосся.
Тепер у них — піксельний стрій,
й часом — заплакані очі,
проблискує срібний біль…
Сміються: «Тобі здалося».
Але десь — на кінчиках вій —
усі молитви вічні —
на добре.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044219
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.07.2025
автор: fialka@