Ну, здрастуйте! Не бачили, не чули?
Дивує це таке незграбне “ну”?
А, може, ті, що й знали, вже забули
Як зірвану, зіпсовану струну?
Я — українка. Люся Степовичка.
Іду до вас із квітів і пилюк,
З пісень птахів і із джерел кринички,
З відкритим серцем, як іде малюк.
“Ну, здрастуйте!”— Це так багато важить
У нас, в селі. Воно — на день заспів.
Воно рятує нас, воно й розважить,
Розділить горе і вгамує гнів.
Південний схід моїх країв співучих
Перетворив в співунку і мене.
Та в ритмі днів як мить, швидкопливучих,
Моє життя в чиємусь не тоне.
Іду до вас довіритись й любити,
Бо як іще на цьому світі жить!
Знаходити доводиться й губити.
Щось — зіркою, щось — каменем лежить.
Каміння завжди підіймати важко,
А викинути часто й сил нема,
Та серце світ сприймає наче казку
І хоче в ньому жити недарма.
Отож, боротись, щоб болотна тіна
Не всмоктувала, як предмет, на дно.
Нехай болять від падання коліна,
Ти мусиш встати. Ні, не все одно
Людині в світі від пітьми і сонця,
Від зла й добра, уваги й забуття.
То чом же споглядає це в віконця,
Стліваючи серед дрібниць буття?
Боротись треба починати з себе:
З байдужістю, зневірою в усе.
Ой, як багато і як мало треба,
Щоб не пливти, як течія несе.
В небагатьох є те, що не вмирає,
Що не зникає в пам'яті людей.
Воно рятує і воно ж карає.
І птахом рветься в кожного з грудей.
На нього завжди десь чекають сіті —
Не попадись, зумій їх обійти.
Бо Фауст й Мефістофель поруч в світі,
Зумій своїм шляхом життям іти.
Тримайся, жінко, ти ж бо степовичка!
А значить амазонка наших днів.
Хоч ніжно-ніжно стелиться травичка,
Хоч вся в полоні ніжних-ніжних снів.
Летить каміння в тебе і із тебе,
А світ ще більше набира краси.
Земна-земна ти, мрії лиш — до неба…
Спускай їх в дощ ранкової роси,
Спускай їх в весни ніжності цвітіння,
У бурі і наснагу почуттів,
В усі проблеми наші й устремління,
Хоч би яке судилося з життів.
07.05.1998
©Коломоєць Людмила Петрівна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043697
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2025
автор: Людмила Коломоєць